Category Archives: Статьи

Нацбанк ввів нову купюру 1000 грн. з 01.04.2017 р.

2017-04-01
Після довгої підготовки та вивчення суспільної думки Національний банк України ввів нову купюру 1000 грн.
Слава Україні!

Активне обговорювання йде тут
З 1 квітня :) та доброго гумору і найкращого настрою!
(ця публікація жарт)
А як би насправді це була правда?
Цікаво було б подивитись на представників руського міру з цими купюрами.

ХАРКІВ, ВОКЗАЛ, ВОЛОНТЕРИ

16266213_1282167105182260_8503682887246948980_n

На головному залізничному вокзалі Харкова – Південному є відомий з 2014 року Південний пост. Волонтери, які допомагають діючим військовим. З 2014 року, 365 діб на рік, 24 години на добу вони знаходяться тут.
Це той самий випадок, коли “моя хата з краю “- тобто я свідомо і добровільно прикриваю цю ділянку, я відповідаю за неї, я крайній і забезпечую іншим можливість бути спокійними, перепочити, надійне плече.
Правий чудовий актор театру укрдрами і волонтер Південного посту Микола Іванович Мох : Волонтерський пост вокзалу- одна з візитівок нашого міста.
Бо саме він зустрічає і єднає воїнів з усієї України , які їдуть на Донбас, в шпиталь, на полігон, додому у відпустку.
І знають ,що у великому східняцькому мегаполісі вони вдома, хоча і в дорозі! Що тут є тепле і надійне, гостинне місце, де їх підтримують, де їм раді.
Воїни навіть дивуються : Ви все ще тут, вже три роки? Але девіз волонтерського посту : “Ви там – за нас. Ми тут – для вас !”. Тому дуже різні харків’яни, приблизно 50 людей, різні за фахом і за віком , чоловіки і жінки, зайняті і дуже зайняті за покликом серця поспішають на чергування.
До речі, волонтерські пункти на залізничних вокзалах в Україні є лише в 6 містах- Київ, Миколаїв, Харків, Запоріжжя,Одеса, Дніпро. Тому Харкову є , чим пишатись, без перебільшення.
Волонтери вокзалу дарують свій час, піклування, знання, тепло. Лишається одне- постійно потрібні гроші і продукти, щоб якісно мати можливість годувати і напувати воїнів. Цим завжди допомагають небайдужі харків’яни, наші Друзі. Окрім самих волонтерів.

Але місто складається з 1,5 мільйона мешканців. Сподіваюсь, свідомих, людяних і небайдужих. Які розуміють, що добро , яким ділишся будь яким чином, повертається до людини примноженим, робить людину Людиною.
Ми знаходимось на 3 поверсі готелю Експрес. Повсякчас, без перерви.  Будемо вдячні за гроші, каву,чай, мед, лимони .
Все, з чого можна зробити бутерброди. Другі страви, випічку, солодощі, консервацію. Смаколики, які можна з,їсти.
Одноразовий посуд і вологі серветки.

Засоби для гоління і душу- бо воїни мають змогу піти на вокзалі в душ.
Для вашої зручності номер картки Приват
5168 7573 1519 0894 Нотик О.

У нас фотографуються, заходять з діточками і собаками. Обіймаються. Затримуються :) Бо атмосфера тут причудова, домашня. Недарма нас полюбляють також всі патрулі і курсанти :)
Завжди будемо раді вам і вашій щирій допомозі !
Подовжуємо ланцюжок добра- це всім нам дуже потрібно !

ДРУЗІ- ХАРКІВ’ЯНИ І НЕ ТІЛЬКИ, ПРОШУ РЕПОСТ!

Світлана Потоцька

Фото – Oleg Labazanov‎, ЮЖНЫЙ ПОСТ (Харьков)

Харківський «Процес СВУ-СУМ» (до річниці масових арештів української інтелігенції й національно свідомої молоді)

slide-38

Минає 88 річниця масових арештів української інтелігенції й національносвідомої молоді, засуджених на так званому «Процесі СВУ-СУМ». Керівництво НКВСУ зобов’язалося заарештувати тисячі „ідеологічно і класоворожих елементів – активних і прихованих ворогів Радянської України. Справжнім подарунком для керівництва „Країни Рад” став і зініційований „Процес Спілки Визволення України-Спілки Української Молоді”(СВУ-СУМ). За задумом організаторів, на «процесі СВУ-СУМ» планувалося офіційно засудити кілька десятків найактивніших діячів за явну чи надуману причетність до антирадянського підпілля й одночасно, під прикриттям офіціозу репресувати десятки тисяч потенційних „ворогів народу” . На процесі «СВУ-СУМ», який проходив у березні 1930 року в Харківському оперному театрі (вул. Римарська, 21) всього було засуджено 45 діячів Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді, з-поміж них були: 2 доктори (ВУАН), 15 професорів вищих шкіл, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священник УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар.

Серед засуджених — академік ВУАН С. Єфремов (Голова «СВУ»), В. Чехівський (керівний діяч УАПЦ, колишній прем’єр-міністр УНР), педагог В. Дурдуківський, історик Й. Гермайзе (професор КІНО), літературний критик і письменник А. Ніковський (колишній міністр закордонних справ УНР), письменниця Л. Старицька-Черняхівська та її чоловік О. Черняхівський (видатний учений гістолог, професор Київського Медичного Інституту), академік М. Слабченко (історик, професор ОІНО), педагог О. Гребенецький, філолог В. Ганцов, мовознавець Г. Голоскевич (науковий співробітник ВУАН), студент КІНО М. Павлушков основоположник СУМу.
Всі засуджені на «Процесі СВУ-СУМ» загинули під час політичних репресій 1937—38 у Соловецьких концентраційних таборах. Загалом показова справа справа „СВУ-СУМ” мала політичне завдання обґрунтувати переслідування опозиційно налаштованої української інтелігенції й підготувати ґрунт для подальших масових репресій над нею. „Процес СВУ-СУМ” став початком розгрому українського культурного процесу, що інтенсивно розвинувся в УРСР у 20-х-30-х роках ХХ ст.

За ініціативою Харківської крайової організації Спілки Української Молоді 7 березня 2004 року до 74 річчя „Процесу СВУ-СУМ” на фасаді Харківської обласної філармонії (колишній Харківський оперний театр, вул. Римарська, 21) була урочисто встановлена меморіальна дошка).

За задумом автора проекту – відомого харківського художника Валерія Бондаря, меморіальна дошка на вшанування репресованої української інтелігенції виготовлена з максимальною строгістю і простою в оформленні. Лаконічну композицію – пам’ятний текст на траурному тлі – підкреслює викарбувана з лівого боку дошки мальва: традиційний символ-оберіг невмирущості народного початку.

Напис на меморіальній дошці: „Пам’яті діячів Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді – жертв судової розправи „Процес СВУ-СУМ”, що відбулася в будинку оперного театру навесні 1930 р. і стала початком доби масових репресій проти української інтелігенції”*. Нині харківська громадськість щороку вшановує пам’ять засудженої на «Процесі СВУ-СУМ» української інтелігенції.

Павло Клененко, Харків

*Нині, під час реконструкційних робіт у приміщенні Харківської обласної філармонії, меморіальна дошка діячам «СВУ-СУМ» знаходиться на збереженні.

Джерело: http://cym.org.ua/2017.02/harkivskyj-protses-svu-sum-do-richnytsi-masovyh-areshtiv-ukrayinskoyi-inteligentsiyi-j-natsionalno-svidomoyi-molodi/

Послание к россиянам из 1994 года

2017-01-12Для «Известий»: Украинский капкан для Российской империи

Перебирая старые архивы, я нашел рукописный черновик своей статьи, написанной в 1994 году. Тогда я как раз перестал быть помощником заместителя головы Верховной Рады В. Б. Гринева: уже состоялись новые выборы. Помню, что случайно и с заметным опозданием прочитал полемику в московской газете “Известия” между ее главным редактором Отто Лацисом и Владимиром Жириновским (Известия 23.4.1994: Жириновский В. “О собирательской роли России и молодых волках”; Лацис О. “Домотканый социализм с запашком портянок”). Поскольку писалась моя статья медленно, а официальный статус я утратил (и на тот момент вообще был сыт политикой), то никуда ее и не отправил. В то время ведь тоже во всю шел конфликт вокруг Крыма — и не только. Сейчас мне слишком противно вообще говорить о чем-либо с носителями “русской идеи”. Пусть говорят “грады”. Но это послание из прошлого для многих и сейчас покажется актуальным:
Continue reading

Розстріляний з’їзд кобзарів:забута трагедія

%d0%b1%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%83%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b8

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів.

Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.

РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог…

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького..

. Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

В Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Свідчення Шостаковича і Конквеста надзвичайно цінні, але, на жаль, ні перший, ні другий не подають джерел інформації. У складі комісії з проведення з’їзду кобзарів 1927 р. був, разом з Д. Ревуцьким, Д. Усенком, І. Копаном, П. Вишницьким, і Михайло Полотай – «український радянський дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів» (Шевченківський словник. К., 1977). Восени 1989 р. я зустрічався з Михайлом Панасовичем. І хоч йому тоді виповнилося дев’яносто, був він, як кажуть, «при здравії», мав чіпкий розум і блискучу пам’ять. Та коли я попросив розповісти про розстріляний з’їзд, Полотай замахав руками, сказав, що все то вигадки буржуазної пропаганди, з’їзду в середині тридцятих не було, а кобзарів розстрілював не НКВС, а «куркулі» та «українські буржуазні націоналісти»…
Прохав я розповісти про розстріляний з’їзд і Андрія Бобиря. Він також відповів мені, що все то байки. Перша республіканська нарада кобзарів і лірників відбулася в Києві у 1939 році. Та й інші кобзарі старшого покоління (Євген Адамцевич, Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Георгій Ткаченко), з якими впродовж сімдесятих років я не лише часто зустрічався, а й гастролював, боялися цієї теми, як вогню.

І лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих трагічних подій. Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Чемерський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:

Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».
Поет Микола Самійленко, багатолітній політв’язень беріївського ешелону, 1946 р. в Краслазі, на лісоповалі Шубному зустрічався з поводирем кобзаря Гордія Ракизи Олексою Божком. Батьки Олекси померли голодною смертю в 1921 році, а Олексу врятувала від такої ж смерті хрещена мати. Згодом, коли зіп’явся на ще пухлі від хронічного недоїдання ноги, напросився до кобзаря Ракизи в поводирі-міхоноші. 1930-го (чи то Божкові, чи то Самійленку зраджує пам’ять, бо з’їзд відбувався поміж 1932-1934 роками) їх «запросили» через дільничного міліціонера та оперуповноваженого НКВС на кобзарський з’їзд до Харкова. У дорозі на Харків Олекса занедужав, і Ракиза вирішив залишити його в містечку Валки у знайомих, а сам пристав до кобзаря Башлика, щоб разом з ним та його поводирем йти назустріч своїй загибелі.

Десять днів Олексу лікувала господиня (він запам’ятав лише її ім’я — Христя) їжачим лоєм, а на одинадцятий, сівши в Ков’ягах на товарняк, Олекса поїхав до Харкова шукати Ракизу. У Харкові хлопець обійшов усі базари, питав у жебраків та перекупок, чи не знають вони, куди подівалися всі кобзарі. Проте жебраки й перекупки від одного лиш слова «кобзар» пускалися навтьоки. Пізно ввечері знесилений Олекса подибав до залізничного вокзалу на ніч. Інтелігентного вигляду жінка, яка дрімала навсидячки поряд із ним і якій він розповів про свою біду, вранці відвела його до місцевого театру, познайомила з українським поетом Олексою Влизьком. Той повів свого тезку до якоїсь баби Ївги, яка мешкала в чепурній хатинці на березі Лопані, наказав нікуди з хати не виходити і чекати Ракизу. На якийсь там день рано-вранці перелякана всмерть баба Ївга розбудила свого постояльця: «Сину, — прошепотіла схвильовано, — втікай світ за очі. Вивезли кобзарів разом з поводирями з театру «чорними воронами» на Холодну Гору. Одні кажуть, що їх перестріляли в тюремних підвалах, інші кажуть, що вивезли поїздом за Харків і повкидали до ями, а довкола ями сторожу озброєну поставили.

І вигибіли кобзарі та поводирі їхні в тій ямі усі до одного з холоду та голоду. Втікай, сину, городами і нікому не розповідай про те, ще ти оце чув…».
Перехрестила, в торбину, добра душа, паляницю вклала, дрібку солі, кількоро варених картоплин.

Пішов Олекса городами та полями на Валки. Біля Ков’яг запримітив колону – не військову, бо з жінками й дітьми. Зрозумів: розкуркулених енкаведисти женуть на станцію… Опівночі постукав у вікно до тітки Христі й дядька Данила, коли бачить, а воно навхрест свіжоструганими дошками забите. Тьохнуло серце – і її розкуркулили! Переночував у пограбованій повітці (навіть двері песиголовці зняли!) й подався вранці на Запоріжжя до рідної тітки, молив Бога, щоб не дала пропасти.

Не вигнала тітка свого небожа, останньою картоплиною ділилася. Допомагала йому, як могла, школу закінчити, а потім учительський технікум. Працював учителем у глухому степовому селі. Аж поки за доброю чаркою не розповів товаришу, теж освітянину, трагічну історію розстріляного кобзарського з’їзду. Увечері розповів, а вранці прямо з ліжка, ще напівсонного, забрали й присудили за розголошення державної таємниці десять років каторги, а як відсидів, набавили ще десять…
Крім Самійленка, у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом… 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!

Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…

Микола Литвин

 Джерело: https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html

Чому один із лідерів антимайдану очолює військово-тактичні змагання?

2016-11-23

Сталася прикра ситуація, колишній антимайдановець стоявший під російскими прапорами сьогодні під патронатом ХОДА очолює військово-патріотичні змагання “Вогневий рубіж”. Чому, як це трапилося?
Continue reading

Що відбулося 22 лютого у 2014 та 2015 роках? Або чому псують пам’ятник?

2016-09-29-33За драматичними лютневими подіями у Києві зовсім забули що таке події 22 лютого 2014 року в Харкові для всієї України.
Думаю треба пригадати.
Мабуть ідейними попередниками цих подій було події що встановили Донецько-Криворіжську республіку ще у 1919 року зі столицею у Харкові. Під час помаранчевого майдану у листопаді 2004 року в Кремлі вирішили відродити цю ідею як план Б якщо Ющенко стане президентом. Пройшов Перший Всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів в Сєвєродонецьку. А у березні 2008 року Другий Всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів. Їх ціль, у разі коли Україна не покориться Кремлю розколоти її на дві частини, створити так званий ПіСУАР (Південно-Східну Українську Автономну Республіку підконтрольну Кремлю). Але тоді дуже далеко це не зайшло.
Continue reading

Як два роки тому у Харкові валили Леніна

2016-09-28
Дуже багато різноманітних емоцій було пов’язано з бажанням повалити Леніна у Харкові.
Дуже багато було витрачено часу що б це трапилося.

Дуже цікаве відео аж 1993 року

Але коли трапилось, коли це відбулося, виявилось що всі побоювання були марними. Continue reading

Не забувайте про українців. Повернення Криму потрібне не тільки кримським татарам

68145

Потрібно відновити всі кримські інституції у вигнанні. В першу чергу, створити уряд і парламент Криму на підконтрольній території. Держава майже не фінансує медіа, які працюють на Крим. Цим займаються приватні особи, волонтери й уряд США. Про те, як треба працювати над поверненням Криму, ми поговорили з Андрієм Щекуном – координатором руху “Євромайдан. Крим” в 2013-2014 роках та співкоординатором «Координаційної ради організацій вимушених переселенців з Криму».

Над текстом працювала Марта Пугач.  Опубліковано на сайті texty.org.ua

Президент та інші політики часто звужують поняття Криму до землі кримських татар. Випущений Міністерством інформполітики фільм про окупацію Криму “Спротив” також обмежує окупацію Криму трагедією кримськотатарського народу. Однак рух спротиву в Криму, який триває і зараз, – це не лише кримські татари, це всі кримчани, що відстоюють проукраїнську позицію.

Парламент і Уряд Криму на нашій території – тільки так можна боротися із окупацією

Потрібно відновити всі кримські інституції у вигнанні. В першу чергу, створити уряд і парламент Криму на підконтрольній території. Це важлива політична зброя у боротьбі з окупантом.
Це буде нашим контрнаступом на материку, а не лише пасивним споглядання за тим, як Росія забирає вишки «Чорноморнафтогазу», націоналізує майно, робить наполегливі спроби забрати у Київського патріархату церкву в Сімферополі тощо.
Людей для таких урядових структур вистачає. Рух “Євромайдан. Крим” ще в 2014-ому році ініціював проведення Всеукраїнських з’їздів вимушених переселенців з Криму. Їх відбулося два – в 2014-ому та 2015-ому роках. Тоді зібралися представники всіх політичних партій, а також представники Меджлісу кримськотатарського народу, й прості люди-біженці з Криму.
Ми задекларували одразу, що потрібно відновити всі кримські інституції на материку, тобто в Україні. На щастя, відновили Прокуратуру Криму, Службу Безпеки, Міністерство внутрішніх справ, відновлюється Фонд майна.
Ці установи діють у Херсонській і Запорізькій областях та в Києві. Процес вже почався, але він просувається занадто маленькими кроками.
Те ж саме із питанням резидентства на материку тих кримчан, які виїхали. Ще в грудні 2014 року депутати українського парламенту на заклик чотирьох співкоординаторів руху «Євромайдан-Крим» створили міжфракційне депутатське об’єднання “Крим”.
У меморандумі, який підписали представники «Координаційної ради організацій вимушених переселенців з Криму» з цим депутатським об’єднанням, одним із перших пунктів було скасування скандального закону “Про створення вільної економічної зони “Крим”.
Депутати підписалися під цим пунктом, але нічого не змінилося. Ми досі перебуваємо в статусі нерезидента. Зараз в Європейському Суді моя справа є першою в питанні нерезиденства, всі українські суди я вже пройшов.

Ред. (texty.org.ua) 27 вересня 2014 року набув чинності Закон “Про створення вільної економічної зони “Крим” та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України”. Для кримчан цей закон по факту досі означає, що громадяни із пропискою в Криму прирівнюються до нерезидентів України, і без отримання довідки переселенця мають юридичні проблеми із банківськими операціями.

Крім того, є ще ціла купа дуже простих речей, які конче необхідно зробити Уряду.

В першу чергу, спростити процедури перетину адміністративної межі з окупованим Кримом: потрібно надати можливість кримчанам перевозити на неокуповану частину України свої власні речі, якщо вони вирішили виїхати з Криму. Проект змін у постанову уряду Яценюка (№1035 – про обмеження поставок окремих товарів з окупованих територій в Україну – ред.) ще в лютому цього року був підготовлений та узгоджений зі всіма службами та міністерствами, але він не винесений на засідання Уряду.

А в довгостроковій перспективі потрібно зробити ще два кроки.

Перший – це механізм виборів у Верховну Раду Криму в екзилі, щоб всі бажаючі могли приїхати і проголосувати. Щоб провести такі вибори, зараз, якщо не помиляюся, достатньо внести зміни до закону про тимчасово окуповану територію і поставити їх на голосування у Верховній Раді.
Другий – це посилення кримських татар як партнерів у поверненні Криму. Для цього потрібно прийняти закон про корінні народи (Закон України «Про правовий статус кримськотатарського народу як корінного народу України»), для того, щоб закріпити механізми захисту прав кримськотатарського народу.
Не можу уявити, як можна прийняти спочатку зміни до Конституції і одразу ж надати статус кримськотатарської національної автономії, якщо в нас немає закону про корінні народи. Спочатку потрібно визнати кримських татар корінним народом і далі виходити з цього. Зараз же ми маємо лише Постанову Верховної Ради про визнання Меджлісу як представницького органу кримських татар.

Не забувайте про українців Криму

Якби наша розмова відбувалася пару тижнів тому, я б сказав, що сьогодні багато кримчан-українців переконані, що про них забули. І що державі їм немає чого відповісти. Але мою думку змінив виступ Петра Порошенка під час військового параду до Дня Незалежності.
«Окремо хотів би привітати із святом Незалежності, і це дуже важливо – українських патріотів в анексованому Криму і на окупованому Донбасі! Дорогі мої, ми вас любимо і ми про вас пам’ятаємо і наполегливо боремося за ваше повернення в Україну! І наголошую – робимо це політико-дипломатичним шляхом тому, що думаємо про вас», – ці слова говорять про те, що в питаннях Криму з’явилося місце не лише кримським татарам.
Але за словами мають стояти дії. А в питаннях деокупації сьогодні зроблено критично мало.
Ми два роки говорили, що нам потрібне Міністерство з питань Криму. Нарешті в квітні 2016 року воно з’явилося (Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України – ред.), але поки не можна сказати, що воно функціонує.
За п’ять місяців ми не помітили жодної діяльності Міністерства. Схоже, міністерство повторює шлях Державної служби з питань Криму, котра ні на що не впливала, і не змогла провести через рішення Уряду жодних розпоряджень.
Раніше в держслужбі при призначенні керівників активно просувалася позиція Меджлісу. Тому це стратегічна помилка самих представників кримськотатарського народу. Аслан Омер Киримли (Голова Державної Служби України з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя з травня по серпень 2015-ого року, і Урядовий уповноважений з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя з серпня по листопад 2015-ого року – ред.) та Наріман Устаєв (Голова Державної Служби України з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя із серпня 2015-ого по квітень 2016-ого року – ред.) не змогли за два роки організувати діяльність Дерслужби.
А 1-й заступник Міністра Юсуф Куркчі знову був обраний не на конкурсній основі, як би це мало відбуватися. Це результат того, що повноцінної державної політики в питанні Криму просто не існує.

Меджліс та українці в Криму

Ви запитуєте, чи кримськотатарський народ міг відіграти більшу роль в акціях разом із іншими кримчанами? Тут не треба відокремлювати кримськотатарський народ і всіх інших, хто стоїть на проукраїнських позиціях. Так само, як і віддавати роботу по поверненню Криму лише кримським татарам, чи зводити всю політику до створення кримськотатарської автономії.
Кримські татари та проукраїнські активісти інших національностей – партнери в боротьбі за повернення Криму. Рух “Євромайдан-Крим” долучався до всіх акцій, які проводив Меджліс на півострові.
Постійною проблемою є брак координації між українською громадою та кримськими татарами, і їх представниками – “Координаційною радою організацій вимушених переселенців з Криму” та Меджлісом кримськотатарського народу.

a688df22-8d74-486d-b993-334ee602f903_cx0_cy10_cw0_w987_r1_s_r1Мітинг «Євромайдан-Крим», 7 грудня 2013 року.
Джерело – Радіо Свобода

Кримських татар завжди намагалися розколоти, ще до захоплення півострову російськими військами. Тому не дивно, що всередині кримськотатарської громади є опозиція до Меджлісу.
У кримських татар є дві позиції. Перша: ми – за Україну, і друга – що має бути кримськотатарська єдина національна автономія.
Але є й інші позиції. Наприклад, Заур Смірнов, Ремзі Ільясов – члени Меджлісу – співпрацюють з окупованою владою, із Русланом Бальбеком – заступником голови Ради Міністрів Криму, який є активним противником Меджлісу. Є колаборанти і серед українців, росіян – громадян України. І їх досить багато.
І тут нам дуже не вистачає закону про відповідальність за колабораціонізм. Ми повинні чітко визначити, хто яку присягу державного службовця зрадив співпрацею із окупантом та в який спосіб притягувати до відповідальності колабораціоністів.
Цей закон потрібен вже зараз, а також буде потрібен, коли ми повернемо Крим, щоб знати, що ми будемо робити з тими людьми. Ми це задекларували ще на першому з’їзді вимушених переселенців з Криму.

Моніторимо, констатуємо, висловлюємо стурбованість

Уся державна політика щодо переселенців і повернення Криму полягає лише у виплатах грошової допомоги на оренду житла переселенцям: 884 грн – пенсіонерам та дітям, 442 грн – працездатним. Це не є здорова соціальна політика.
Переселенці з Криму – це люди, що виїхали не через страх бути вбитими. В переважній більшості – це ті, хто не готовий жити в іншій ментальності. В певному сенсі – це українська еліта Криму. Держава мала б залучити таких людей до роботи на найбільш складних напрямках – реформування, боротьба з корупцією, впровадження інновацій.
Рух “Євромайдан. Крим” направлений на політичні питання деокупації Криму, а не підтримку переселенців. Але невирішені соціальні проблеми – це і політична слабкість також.
В 2014-ому році ми з боями добилися написання й ухвалення закону про внутрішньо переміщених осіб. У грудні минулого року з порушеннями цього закону було ухвалено соціальну комплексну програму. Але фінансування немає.
Важливо почати вирішувати не лише соціальні проблеми, а й політичні. І тут без держави не обійтися. Влада має побачити тих людей – українців і кримських татар, і представників інших національностей, які готові допомагати в політиці та аналітиці.
Бо окупант веде себе, як господар, він розколює і кримськотатарську общину, і проукраїнські налаштованих кримчан, він змушує людей працювати на нього. А ми тільки моніторимо, констатуємо, висловлюємо стурбованість.

Фільм “Крим. Спротив”:

Інформаційний простір Криму переселенці створили практично самі. Без найменшої дії Міністерства інформполітики.

Майже всі проекти, які зараз працюють – це проекти недержавні. АТР – кримськотатарський телеканал, створений приватними особами (Чубаров та Іслямов та інші). Телекомпанія Чорноморка, яка нещодавно відновила свою діяльність, теж приватна (власник Андрій Сенченко). Інтернет видання “Крим.Реалії” – проект Радіо Свободи, його оплачує уряд США.
Кримчани створили свій громадський ресурс – інформаційну агенцію “Голос Криму”.Сьогодні єдине ЗМІ, яке повністю фінансується державою – це газета “Кримська світлиця”, яка після виїзду з Криму почала видаватися з червня місяця.
Люди працюють часто на волонтерських засадах. Але як довго може виходити в ефір радіопрограма «Голос Криму» на Українському радіо, коли вже другий рік поспіль її ведучі-кримчани не отримують жодної зарплати за це? Перший заступник міністра інформаційної політики – кримчанка, а Міністерство не бачить цієї проблеми.

Історія спротиву

У березні 2014-го року рух “Євромайдан. Крим” перетворився в рух спротиву окупації.
Остання акція, яку організовували кримські татари, відбулася 26 лютого 2014-ого року. На той момент – момент окупації Криму – татари продемонстрували свою єдність з українським народом. Шістсот людей було від руху “Євромайдан. Крим”, вийшли на мітинг, щоб Верховна Рада Криму не проголосувала за рішення, які несли б небезпеку Україні.
Фактично, рух “Євромайдан. Крим” перетворився в рух спротиву окупації. Це сталося тому, що ми почали протидіяти однобічному висвітленню подій в Криму міжнародними журналістами.
Тоді вони писали лише про одну сторону – проросійські акції. Привернути увагу міжнародних журналістів було нашою ключовою місією.

b42ad09f-6179-4583-abe7-d8e650d14f91_w610_r1_s

Андрій Щекун – координатор руху “Євромайдан. Крим”
в 2013-2014 роках 
та співкоординатор «Координаційної ради
організацій вимушених переселенців з Криму»

На першу акцію 1 березня вийшло 40 людей. Журналістів було набагато більше, ніж самих учасників – до двохсот. Люди боялися виходити, й небезпека була реальною. Але на другий день вже вийшло 200 людей. І далі пішло по наростаючій. А потім з’явилася ще й ініціативна група “Жінки за мир”, які ходили підтримувати солдат у військові частини.
Одна з найпотужніших акцій відбулася восьмого березня, в парку Салгирка і одночасно біля пам’ятника Григоренко в Сімферополі. Тоді вийшло близько однієї тисячі молоді.
Ми отримали інформацію із Ради Міністрів Криму, що учасників акції готуються бити організовані проросійські групи з битами, і ми відвели людей до військової частини на Карла Маркса. Багато хто про це не знає, але так нам вдалося уникнути сутичок, від яких нас відділяли 2-3 хвилини.
Своєю паствою до акцій руху “Євромайдан. Крим” долучалася і Кримська єпархія Київського патріархату в місті Сімферополі та архієпископ Климент. Це єдина церква в Криму, яка не переєструвала свій статут і організацію на окупованій території.

 

Джерело: http://texty.org.ua/pg/article/Oximets/read/70712/Ne_zabuvajte_pro_ukrajinciv_Povernenna_Krymu_potribne