Category Archives: Статьи

Розстріляний з’їзд кобзарів:забута трагедія

%d0%b1%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%83%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b8

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів.

Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.

РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог…

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького..

. Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

В Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Свідчення Шостаковича і Конквеста надзвичайно цінні, але, на жаль, ні перший, ні другий не подають джерел інформації. У складі комісії з проведення з’їзду кобзарів 1927 р. був, разом з Д. Ревуцьким, Д. Усенком, І. Копаном, П. Вишницьким, і Михайло Полотай – «український радянський дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів» (Шевченківський словник. К., 1977). Восени 1989 р. я зустрічався з Михайлом Панасовичем. І хоч йому тоді виповнилося дев’яносто, був він, як кажуть, «при здравії», мав чіпкий розум і блискучу пам’ять. Та коли я попросив розповісти про розстріляний з’їзд, Полотай замахав руками, сказав, що все то вигадки буржуазної пропаганди, з’їзду в середині тридцятих не було, а кобзарів розстрілював не НКВС, а «куркулі» та «українські буржуазні націоналісти»…
Прохав я розповісти про розстріляний з’їзд і Андрія Бобиря. Він також відповів мені, що все то байки. Перша республіканська нарада кобзарів і лірників відбулася в Києві у 1939 році. Та й інші кобзарі старшого покоління (Євген Адамцевич, Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Георгій Ткаченко), з якими впродовж сімдесятих років я не лише часто зустрічався, а й гастролював, боялися цієї теми, як вогню.

І лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих трагічних подій. Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Чемерський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:

Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».
Поет Микола Самійленко, багатолітній політв’язень беріївського ешелону, 1946 р. в Краслазі, на лісоповалі Шубному зустрічався з поводирем кобзаря Гордія Ракизи Олексою Божком. Батьки Олекси померли голодною смертю в 1921 році, а Олексу врятувала від такої ж смерті хрещена мати. Згодом, коли зіп’явся на ще пухлі від хронічного недоїдання ноги, напросився до кобзаря Ракизи в поводирі-міхоноші. 1930-го (чи то Божкові, чи то Самійленку зраджує пам’ять, бо з’їзд відбувався поміж 1932-1934 роками) їх «запросили» через дільничного міліціонера та оперуповноваженого НКВС на кобзарський з’їзд до Харкова. У дорозі на Харків Олекса занедужав, і Ракиза вирішив залишити його в містечку Валки у знайомих, а сам пристав до кобзаря Башлика, щоб разом з ним та його поводирем йти назустріч своїй загибелі.

Десять днів Олексу лікувала господиня (він запам’ятав лише її ім’я — Христя) їжачим лоєм, а на одинадцятий, сівши в Ков’ягах на товарняк, Олекса поїхав до Харкова шукати Ракизу. У Харкові хлопець обійшов усі базари, питав у жебраків та перекупок, чи не знають вони, куди подівалися всі кобзарі. Проте жебраки й перекупки від одного лиш слова «кобзар» пускалися навтьоки. Пізно ввечері знесилений Олекса подибав до залізничного вокзалу на ніч. Інтелігентного вигляду жінка, яка дрімала навсидячки поряд із ним і якій він розповів про свою біду, вранці відвела його до місцевого театру, познайомила з українським поетом Олексою Влизьком. Той повів свого тезку до якоїсь баби Ївги, яка мешкала в чепурній хатинці на березі Лопані, наказав нікуди з хати не виходити і чекати Ракизу. На якийсь там день рано-вранці перелякана всмерть баба Ївга розбудила свого постояльця: «Сину, — прошепотіла схвильовано, — втікай світ за очі. Вивезли кобзарів разом з поводирями з театру «чорними воронами» на Холодну Гору. Одні кажуть, що їх перестріляли в тюремних підвалах, інші кажуть, що вивезли поїздом за Харків і повкидали до ями, а довкола ями сторожу озброєну поставили.

І вигибіли кобзарі та поводирі їхні в тій ямі усі до одного з холоду та голоду. Втікай, сину, городами і нікому не розповідай про те, ще ти оце чув…».
Перехрестила, в торбину, добра душа, паляницю вклала, дрібку солі, кількоро варених картоплин.

Пішов Олекса городами та полями на Валки. Біля Ков’яг запримітив колону – не військову, бо з жінками й дітьми. Зрозумів: розкуркулених енкаведисти женуть на станцію… Опівночі постукав у вікно до тітки Христі й дядька Данила, коли бачить, а воно навхрест свіжоструганими дошками забите. Тьохнуло серце – і її розкуркулили! Переночував у пограбованій повітці (навіть двері песиголовці зняли!) й подався вранці на Запоріжжя до рідної тітки, молив Бога, щоб не дала пропасти.

Не вигнала тітка свого небожа, останньою картоплиною ділилася. Допомагала йому, як могла, школу закінчити, а потім учительський технікум. Працював учителем у глухому степовому селі. Аж поки за доброю чаркою не розповів товаришу, теж освітянину, трагічну історію розстріляного кобзарського з’їзду. Увечері розповів, а вранці прямо з ліжка, ще напівсонного, забрали й присудили за розголошення державної таємниці десять років каторги, а як відсидів, набавили ще десять…
Крім Самійленка, у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом… 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!

Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…

Микола Литвин

 Джерело: https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html

Чому один із лідерів антимайдану очолює військово-тактичні змагання?

2016-11-23

Сталася прикра ситуація, колишній антимайдановець стоявший під російскими прапорами сьогодні під патронатом ХОДА очолює військово-патріотичні змагання “Вогневий рубіж”. Чому, як це трапилося?
Continue reading

Що відбулося 22 лютого у 2014 та 2015 роках? Або чому псують пам’ятник?

2016-09-29-33За драматичними лютневими подіями у Києві зовсім забули що таке події 22 лютого 2014 року в Харкові для всієї України.
Думаю треба пригадати.
Мабуть ідейними попередниками цих подій було події що встановили Донецько-Криворіжську республіку ще у 1919 року зі столицею у Харкові. Під час помаранчевого майдану у листопаді 2004 року в Кремлі вирішили відродити цю ідею як план Б якщо Ющенко стане президентом. Пройшов Перший Всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів в Сєвєродонецьку. А у березні 2008 року Другий Всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів. Їх ціль, у разі коли Україна не покориться Кремлю розколоти її на дві частини, створити так званий ПіСУАР (Південно-Східну Українську Автономну Республіку підконтрольну Кремлю). Але тоді дуже далеко це не зайшло.
Continue reading

Як два роки тому у Харкові валили Леніна

2016-09-28
Дуже багато різноманітних емоцій було пов’язано з бажанням повалити Леніна у Харкові.
Дуже багато було витрачено часу що б це трапилося.

Дуже цікаве відео аж 1993 року

Але коли трапилось, коли це відбулося, виявилось що всі побоювання були марними. Continue reading

Не забувайте про українців. Повернення Криму потрібне не тільки кримським татарам

68145

Потрібно відновити всі кримські інституції у вигнанні. В першу чергу, створити уряд і парламент Криму на підконтрольній території. Держава майже не фінансує медіа, які працюють на Крим. Цим займаються приватні особи, волонтери й уряд США. Про те, як треба працювати над поверненням Криму, ми поговорили з Андрієм Щекуном – координатором руху “Євромайдан. Крим” в 2013-2014 роках та співкоординатором «Координаційної ради організацій вимушених переселенців з Криму».

Над текстом працювала Марта Пугач.  Опубліковано на сайті texty.org.ua

Президент та інші політики часто звужують поняття Криму до землі кримських татар. Випущений Міністерством інформполітики фільм про окупацію Криму “Спротив” також обмежує окупацію Криму трагедією кримськотатарського народу. Однак рух спротиву в Криму, який триває і зараз, – це не лише кримські татари, це всі кримчани, що відстоюють проукраїнську позицію.

Парламент і Уряд Криму на нашій території – тільки так можна боротися із окупацією

Потрібно відновити всі кримські інституції у вигнанні. В першу чергу, створити уряд і парламент Криму на підконтрольній території. Це важлива політична зброя у боротьбі з окупантом.
Це буде нашим контрнаступом на материку, а не лише пасивним споглядання за тим, як Росія забирає вишки «Чорноморнафтогазу», націоналізує майно, робить наполегливі спроби забрати у Київського патріархату церкву в Сімферополі тощо.
Людей для таких урядових структур вистачає. Рух “Євромайдан. Крим” ще в 2014-ому році ініціював проведення Всеукраїнських з’їздів вимушених переселенців з Криму. Їх відбулося два – в 2014-ому та 2015-ому роках. Тоді зібралися представники всіх політичних партій, а також представники Меджлісу кримськотатарського народу, й прості люди-біженці з Криму.
Ми задекларували одразу, що потрібно відновити всі кримські інституції на материку, тобто в Україні. На щастя, відновили Прокуратуру Криму, Службу Безпеки, Міністерство внутрішніх справ, відновлюється Фонд майна.
Ці установи діють у Херсонській і Запорізькій областях та в Києві. Процес вже почався, але він просувається занадто маленькими кроками.
Те ж саме із питанням резидентства на материку тих кримчан, які виїхали. Ще в грудні 2014 року депутати українського парламенту на заклик чотирьох співкоординаторів руху «Євромайдан-Крим» створили міжфракційне депутатське об’єднання “Крим”.
У меморандумі, який підписали представники «Координаційної ради організацій вимушених переселенців з Криму» з цим депутатським об’єднанням, одним із перших пунктів було скасування скандального закону “Про створення вільної економічної зони “Крим”.
Депутати підписалися під цим пунктом, але нічого не змінилося. Ми досі перебуваємо в статусі нерезидента. Зараз в Європейському Суді моя справа є першою в питанні нерезиденства, всі українські суди я вже пройшов.

Ред. (texty.org.ua) 27 вересня 2014 року набув чинності Закон “Про створення вільної економічної зони “Крим” та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України”. Для кримчан цей закон по факту досі означає, що громадяни із пропискою в Криму прирівнюються до нерезидентів України, і без отримання довідки переселенця мають юридичні проблеми із банківськими операціями.

Крім того, є ще ціла купа дуже простих речей, які конче необхідно зробити Уряду.

В першу чергу, спростити процедури перетину адміністративної межі з окупованим Кримом: потрібно надати можливість кримчанам перевозити на неокуповану частину України свої власні речі, якщо вони вирішили виїхати з Криму. Проект змін у постанову уряду Яценюка (№1035 – про обмеження поставок окремих товарів з окупованих територій в Україну – ред.) ще в лютому цього року був підготовлений та узгоджений зі всіма службами та міністерствами, але він не винесений на засідання Уряду.

А в довгостроковій перспективі потрібно зробити ще два кроки.

Перший – це механізм виборів у Верховну Раду Криму в екзилі, щоб всі бажаючі могли приїхати і проголосувати. Щоб провести такі вибори, зараз, якщо не помиляюся, достатньо внести зміни до закону про тимчасово окуповану територію і поставити їх на голосування у Верховній Раді.
Другий – це посилення кримських татар як партнерів у поверненні Криму. Для цього потрібно прийняти закон про корінні народи (Закон України «Про правовий статус кримськотатарського народу як корінного народу України»), для того, щоб закріпити механізми захисту прав кримськотатарського народу.
Не можу уявити, як можна прийняти спочатку зміни до Конституції і одразу ж надати статус кримськотатарської національної автономії, якщо в нас немає закону про корінні народи. Спочатку потрібно визнати кримських татар корінним народом і далі виходити з цього. Зараз же ми маємо лише Постанову Верховної Ради про визнання Меджлісу як представницького органу кримських татар.

Не забувайте про українців Криму

Якби наша розмова відбувалася пару тижнів тому, я б сказав, що сьогодні багато кримчан-українців переконані, що про них забули. І що державі їм немає чого відповісти. Але мою думку змінив виступ Петра Порошенка під час військового параду до Дня Незалежності.
«Окремо хотів би привітати із святом Незалежності, і це дуже важливо – українських патріотів в анексованому Криму і на окупованому Донбасі! Дорогі мої, ми вас любимо і ми про вас пам’ятаємо і наполегливо боремося за ваше повернення в Україну! І наголошую – робимо це політико-дипломатичним шляхом тому, що думаємо про вас», – ці слова говорять про те, що в питаннях Криму з’явилося місце не лише кримським татарам.
Але за словами мають стояти дії. А в питаннях деокупації сьогодні зроблено критично мало.
Ми два роки говорили, що нам потрібне Міністерство з питань Криму. Нарешті в квітні 2016 року воно з’явилося (Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України – ред.), але поки не можна сказати, що воно функціонує.
За п’ять місяців ми не помітили жодної діяльності Міністерства. Схоже, міністерство повторює шлях Державної служби з питань Криму, котра ні на що не впливала, і не змогла провести через рішення Уряду жодних розпоряджень.
Раніше в держслужбі при призначенні керівників активно просувалася позиція Меджлісу. Тому це стратегічна помилка самих представників кримськотатарського народу. Аслан Омер Киримли (Голова Державної Служби України з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя з травня по серпень 2015-ого року, і Урядовий уповноважений з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя з серпня по листопад 2015-ого року – ред.) та Наріман Устаєв (Голова Державної Служби України з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя із серпня 2015-ого по квітень 2016-ого року – ред.) не змогли за два роки організувати діяльність Дерслужби.
А 1-й заступник Міністра Юсуф Куркчі знову був обраний не на конкурсній основі, як би це мало відбуватися. Це результат того, що повноцінної державної політики в питанні Криму просто не існує.

Меджліс та українці в Криму

Ви запитуєте, чи кримськотатарський народ міг відіграти більшу роль в акціях разом із іншими кримчанами? Тут не треба відокремлювати кримськотатарський народ і всіх інших, хто стоїть на проукраїнських позиціях. Так само, як і віддавати роботу по поверненню Криму лише кримським татарам, чи зводити всю політику до створення кримськотатарської автономії.
Кримські татари та проукраїнські активісти інших національностей – партнери в боротьбі за повернення Криму. Рух “Євромайдан-Крим” долучався до всіх акцій, які проводив Меджліс на півострові.
Постійною проблемою є брак координації між українською громадою та кримськими татарами, і їх представниками – “Координаційною радою організацій вимушених переселенців з Криму” та Меджлісом кримськотатарського народу.

a688df22-8d74-486d-b993-334ee602f903_cx0_cy10_cw0_w987_r1_s_r1Мітинг «Євромайдан-Крим», 7 грудня 2013 року.
Джерело – Радіо Свобода

Кримських татар завжди намагалися розколоти, ще до захоплення півострову російськими військами. Тому не дивно, що всередині кримськотатарської громади є опозиція до Меджлісу.
У кримських татар є дві позиції. Перша: ми – за Україну, і друга – що має бути кримськотатарська єдина національна автономія.
Але є й інші позиції. Наприклад, Заур Смірнов, Ремзі Ільясов – члени Меджлісу – співпрацюють з окупованою владою, із Русланом Бальбеком – заступником голови Ради Міністрів Криму, який є активним противником Меджлісу. Є колаборанти і серед українців, росіян – громадян України. І їх досить багато.
І тут нам дуже не вистачає закону про відповідальність за колабораціонізм. Ми повинні чітко визначити, хто яку присягу державного службовця зрадив співпрацею із окупантом та в який спосіб притягувати до відповідальності колабораціоністів.
Цей закон потрібен вже зараз, а також буде потрібен, коли ми повернемо Крим, щоб знати, що ми будемо робити з тими людьми. Ми це задекларували ще на першому з’їзді вимушених переселенців з Криму.

Моніторимо, констатуємо, висловлюємо стурбованість

Уся державна політика щодо переселенців і повернення Криму полягає лише у виплатах грошової допомоги на оренду житла переселенцям: 884 грн – пенсіонерам та дітям, 442 грн – працездатним. Це не є здорова соціальна політика.
Переселенці з Криму – це люди, що виїхали не через страх бути вбитими. В переважній більшості – це ті, хто не готовий жити в іншій ментальності. В певному сенсі – це українська еліта Криму. Держава мала б залучити таких людей до роботи на найбільш складних напрямках – реформування, боротьба з корупцією, впровадження інновацій.
Рух “Євромайдан. Крим” направлений на політичні питання деокупації Криму, а не підтримку переселенців. Але невирішені соціальні проблеми – це і політична слабкість також.
В 2014-ому році ми з боями добилися написання й ухвалення закону про внутрішньо переміщених осіб. У грудні минулого року з порушеннями цього закону було ухвалено соціальну комплексну програму. Але фінансування немає.
Важливо почати вирішувати не лише соціальні проблеми, а й політичні. І тут без держави не обійтися. Влада має побачити тих людей – українців і кримських татар, і представників інших національностей, які готові допомагати в політиці та аналітиці.
Бо окупант веде себе, як господар, він розколює і кримськотатарську общину, і проукраїнські налаштованих кримчан, він змушує людей працювати на нього. А ми тільки моніторимо, констатуємо, висловлюємо стурбованість.

Фільм “Крим. Спротив”:

Інформаційний простір Криму переселенці створили практично самі. Без найменшої дії Міністерства інформполітики.

Майже всі проекти, які зараз працюють – це проекти недержавні. АТР – кримськотатарський телеканал, створений приватними особами (Чубаров та Іслямов та інші). Телекомпанія Чорноморка, яка нещодавно відновила свою діяльність, теж приватна (власник Андрій Сенченко). Інтернет видання “Крим.Реалії” – проект Радіо Свободи, його оплачує уряд США.
Кримчани створили свій громадський ресурс – інформаційну агенцію “Голос Криму”.Сьогодні єдине ЗМІ, яке повністю фінансується державою – це газета “Кримська світлиця”, яка після виїзду з Криму почала видаватися з червня місяця.
Люди працюють часто на волонтерських засадах. Але як довго може виходити в ефір радіопрограма «Голос Криму» на Українському радіо, коли вже другий рік поспіль її ведучі-кримчани не отримують жодної зарплати за це? Перший заступник міністра інформаційної політики – кримчанка, а Міністерство не бачить цієї проблеми.

Історія спротиву

У березні 2014-го року рух “Євромайдан. Крим” перетворився в рух спротиву окупації.
Остання акція, яку організовували кримські татари, відбулася 26 лютого 2014-ого року. На той момент – момент окупації Криму – татари продемонстрували свою єдність з українським народом. Шістсот людей було від руху “Євромайдан. Крим”, вийшли на мітинг, щоб Верховна Рада Криму не проголосувала за рішення, які несли б небезпеку Україні.
Фактично, рух “Євромайдан. Крим” перетворився в рух спротиву окупації. Це сталося тому, що ми почали протидіяти однобічному висвітленню подій в Криму міжнародними журналістами.
Тоді вони писали лише про одну сторону – проросійські акції. Привернути увагу міжнародних журналістів було нашою ключовою місією.

b42ad09f-6179-4583-abe7-d8e650d14f91_w610_r1_s

Андрій Щекун – координатор руху “Євромайдан. Крим”
в 2013-2014 роках 
та співкоординатор «Координаційної ради
організацій вимушених переселенців з Криму»

На першу акцію 1 березня вийшло 40 людей. Журналістів було набагато більше, ніж самих учасників – до двохсот. Люди боялися виходити, й небезпека була реальною. Але на другий день вже вийшло 200 людей. І далі пішло по наростаючій. А потім з’явилася ще й ініціативна група “Жінки за мир”, які ходили підтримувати солдат у військові частини.
Одна з найпотужніших акцій відбулася восьмого березня, в парку Салгирка і одночасно біля пам’ятника Григоренко в Сімферополі. Тоді вийшло близько однієї тисячі молоді.
Ми отримали інформацію із Ради Міністрів Криму, що учасників акції готуються бити організовані проросійські групи з битами, і ми відвели людей до військової частини на Карла Маркса. Багато хто про це не знає, але так нам вдалося уникнути сутичок, від яких нас відділяли 2-3 хвилини.
Своєю паствою до акцій руху “Євромайдан. Крим” долучалася і Кримська єпархія Київського патріархату в місті Сімферополі та архієпископ Климент. Це єдина церква в Криму, яка не переєструвала свій статут і організацію на окупованій території.

 

Джерело: http://texty.org.ua/pg/article/Oximets/read/70712/Ne_zabuvajte_pro_ukrajinciv_Povernenna_Krymu_potribne

Хроники Иловайского ада

14138437_1840883929464317_833363128_n

Хроники Иловайского ада

 29 серпня 2016, понеділок, 21:25 | Джерело: http://www.unian.net/

Этот материал – художественная интерпретация событий, основанная на воспоминаниях бойцов, которые вышли из Иловайского котла, и анализе сектора, где два года назад разворачивались боевые действия, вошедшие в новейшую историю Украины как один из самых кровавых моментов российско-украинской войны.

24 августа 2014 года. Воскресенье

Киев утопал в зелени каштанов, жаркий август плавил асфальт и умы украинцев, общество разделилось на противников и сторонников проведения парада, в воздухе висела атмосфера ненастоящего праздника, когда сводки с фронтов становились все неоднозначнее и размытее… За несколько сотен километров от столицы обстановка была иной.

Еще вечером 23 августа, комбат собрал офицеров. Раздали очень подробные карты Иловайска – свежие волонтерские, с номерами домов и названиями улиц. До входа в город оставалось менее суток и командирам предстояло за ночь выучить эти улицы. По первоначальному плану – подразделению следовало войти в город, соединиться с силами другого добровольческого батальона и заняться зачисткой. Армия обещала усиление в виде нескольких БМП.

“На бумаге” все выглядело складно. Проблемой было то, что подразделение, имея 95 человек в наличии, являлось, по факту, ротой, а задачу получило как на батальон. Нереальные задачи, некомплект личного состава, помноженные на тотальную неразбериху, в результате, привели к катастрофе.

Передовая база в Многополье кишела людьми и техникой. Грохочущие в пыли БМП и танки внушали уверенность в успех мероприятия. И хоть до границы с РФ было всего 35 километров, в угрозу прямого вторжения как-то не верилось. Было горько и обидно, за сектор Д, подвергшийся предательским обстрелам с территории сопредельного государства, но еще теплилась надежда на благоразумие российского командования. Надежда на то, что противник ограничится гибридной войной – поставками вооружений и добровольцев.

Нам оставалось не так уж и много: “дочистить” Иловайск, фактически блокировав Донецк, а дальше – господам сепаратистам просто некуда будет деваться.

Около полудня, двумя группами, одна за другой, укрываясь за заградительным огнем артиллерии, минуя полуразрушенные дома и остовы сгоревшей техники, подразделение вошло в Иловайск. Этот город, в первую очередь, – большая железнодорожная станция, разделяющая его на две части. Проехав тыловые позиции, колонна проследовала к большому локомотивному депо, находящемуся в центре населенного пункта.

Согласно первоначальному плану предполагалось, опираясь на депо, перейти через железнодорожные пути и зачистить восточную часть. Учитывая, что количество противника, защищающего город, оценивалось крайне малым – около 60 человек – задача выглядела весьма реальной. Но работа артиллерии (как ствольной, так и реактивной), вылазки противника значительно более многочисленного, чем предполагалось ранее, – внесли в стройный план свои коррективы.

Нет, на самом деле это не был “Сталинград”. Как минимум, поначалу.

От школы №14 наши небронированные автобусы беспрепятственно попали в депо, где были запаркованы под крышей. На всякий случай были выставлены посты, определены сектора огня и порядок действий на случай атаки противника, налажено взаимодействие (на месте уже некоторое время был еще один “батальон”, человек 25). Здесь никто не собирался засиживаться, и уже на следующий день планировалось выдвигаться – продолжать зачистку. К сожалению, многим не суждено было дожить до следующего воскресенья.

25 августа 2014 года. Понедельник

Иловайск взят. “Входим, чистим, вечером выходим”, – таков, вкратце был первоначальный план. Однако все пошло не так и рассвет бойцы встречали под аккомпанемент разрывов ракет РЗСО “Град” – “немного промахнулись” свои артиллеристы. Четко по нам.

Зданию депо досталось крепко. Упали куски крыши, чудом не прибив никого из бойцов. Часть крыши и внутренней стены рухнули совсем рядом, засыпав пылью все вокруг. Осколками или кусками бетона посекло вагон, где ночевали люди. Побило автобусы, а покрышки и моторы чудом остались целы. Самое смешное, что результаты артналета можно было оценить, как позитивные. Тем более, часть ракет упала перед позициями, подчистив территорию от особо ретивых врагов.

К обеду, а то и раньше, закончилась питьевая вода. Горячее лето поглощало ее с неимоверной быстротой. Бойцы добыли минералку, лимонад. Был еще бар с коньяком и водкой, пошедшей, в итоге, на омовения. Ситуация медленно накалялась, стрельба становилась все чаще. Работали минометы. Торчать в депо рядом с тепловозами, мазутом и цистернами с топливом становилось все менее комфортно. На протяжении дня никаких новых задач не поступало, была команда “держать периметр”.

Комбат соседей, не дождавшись нашего командира, уехал на совещание на УАЗе, попал в засаду и был убит. В радиосвязи было слышно, как под звуки стрельбы водитель запрашивал помощь, затем связь оборвалась (после один боец, уже будучи в плену, слышал, как один из сепаратистов или русский рассказывал, как он перерезал этому водителю горло). Под обстрел попал и наш командир, но его (с водителем) спасло то, что машина была бронированная. С простреленным радиатором и колесом они дотянули до какого-то садика и под огнем поставили запаску.

Вечером, около 17.00, стало тихо. Не то чтобы совсем, просто стрельба и взрывы были где-то вдалеке, словно фон к окружающей реальности. Откуда-то с “ничейной земли”, со стороны пожарного поезда, послышались молитвы – какие-то мусульмане совершали вечерний намаз. Исправно отмолившись, оттуда крикнули “аллах – акбар”. Подумалось: “Вот же упоротые люди, стреляют – аллах акбар, получают ответку – аллах акбар, молятся – тоже аллах акбар”. Ну, акбар, так акбар… Воистину акбар, что вам еще сказать…

А потом завертелось. Два наших бойца таки нашли спиртное, и, злоупотребив, пошли через железнодорожное полотно “в разведку”. Самовольно. Приключения на свои пятые точки они нашли, пробравшись в здание, где находилось что-то вроде штаба “ДНР”. ДНРовцев, правда, там не было: за стенами добротной, советских времен постройки, прятались 20-25 гражданских. Но пока общались, проверяли документы, разбирались, кто такие и что делают, туда подошли и люди с оружием.

Отойти по-тихому не удалось, завязался бой, в итоге, заблокированные в здании искатели приключений запросили по радио помощи (радиостанции тогда еще были живы). Комбат в помощи отказал, но человек 15 организовались самостоятельно и взялись забирать своих товарищей. Поддержку огнем (часто почти вслепую, по наводке) оказывал так называемый “пятизвездочный отель” – ключевая позиция напротив школы, впоследствии отражавшая атаки боевиков едва ли не круглосуточно. В ответ открыли огонь из СПГ (эта доисторическая труба была весьма грозным оружием в руках более-менее искушенного стрелка, и сыпавшаяся с огромными клубами пыли со стен штукатурка красила воздух в белое). “Спецоперация” длилась около часа и обошлось без потерь – людей вытащили.

Примерно в это же время кто-то вдоль железной дороги пошел в атаку – брать нефтеперерабатывающий завод на юге от депо. Отчетливо слышались выстрелы, рев моторов БМП, взрывы АГС. Все было основательно и серьезно. Казалось, ситуация улучшается, потому что сидеть и оборонять какой-то, пусть очень большой и кому-то нужный дом – как-то мрачновато. Тем более, что патроны таяли на глазах.

К вечеру завод зачистили и пробили еще один коридор в город. Или, наоборот, из города (тогда еще было не совсем понятно). Забегая наперед, можно сказать, что “коридор” был наш до обеда следующих суток. Сил удерживать все и вся, не говоря уже о каких-то осмысленных атакующих действиях, было катастрофически недостаточно. “На бумаге” – в Иловайске воевало несколько батальонов, а это хорошо за тысячу человек, в реальности – с трудом насобиралось бы и 300.

26 августа 2014 года. Вторник

Традиционный обстрел поутру, традиционный ГРАД, традиционный миномет… В ситуации, когда каждая минута может быть последней, время то тянется как резина, то летит со скоростью пули, не подчиняясь каким-либо законам. Невидимый враг сделал перерыв на завтрак, позволив перекусить и нашим. Но перерыв был не долгим.

Противник подходил малыми группами (иногда по одному, по два человека), вел хаотичный, неприцельный, как он правильно называется – разведывательный огонь, отстреливая из-за укрытия пару магазинов. Наши, само собой, отвечали. Ясное дело, раскрывая свои позиции, тратя и без того ограниченный боекомплект. В ответ на это, уже издалека, по “вскрытым” позициям начинало работать что-то тяжелое. Раскусив на третий день боев эту тактику, мы просто перестали отвечать на эти провокации, ведя огонь только наверняка.

Артобстрел – это вообще очень печально. Кто-то невидимый, откуда-то издалека отгружает тебе снаряд за снарядом, а ты, даром, что метко стреляешь и разбираешься в тактике, прячешься как таракан, не в силах ответить. Протяжный свист полета мины пилит нервы похуже скрипа пенопласта по стеклу. Но артиллерия – слепа. Без корректировки ее огонь – лишь бестолковая игра в “русскую рулетку” со смертью. Артиллерийский корректировщик – наша первоочередная цель.

За железной дорогой, на крыше девятиэтажки стоял человек. Идиотская ситуация, когда ты смотришь на противника в бинокль, а сделать ничего нельзя – далеко, почти полтора километра, даже 7.62, даже РПК – не достать. Корректировщик свое дело знал, и минометчики били достаточно точно. Не интересуясь в данный момент депо, они плотно насыпапли куда-то нам в тыл – частный сектор дымился.

Наш стрелок, дождавшись разрыва очередной мины, медленно выдохнул и плавно нажал спуск, по лбу скатилась капля пота. Красивая импортная винтовка выплюнула очередную пулю в воздух. Та, вращаясь, устремилась куда-то вдаль и вверх. Замедляясь и снижаясь по параболе, пуля постепенно теряла скорость вращения и стабилизацию. Наблюдатель замер в ожидании. Дистанция – тысяча пятьсот, цель – грудная фигура. Промах.

Стрелок не спеша потянул рукоять затвора на себя, дымящаяся, блестящая гильза со звоном упала на бетон. Закрыв на секунду покрасневшие от усталости глаза, он двинул затвор вперед, досылая новый патрон. Дистанция – тысяча пятьсот, цель – грудная фигура. Палец нежно жмет спуск. Лягаясь отдачей в плече, винтовка делает выстрел. Пуля, еще не успев остыть, замедляя свое вращение, идя по спирали, преодолела тысячу пятьсот метров и встретилась с телом человека. Пробив китель, кожу, мышцы и спрятанное за всем этим сердце, пуля развернулась боком, плашмя ударившись в ребра, осталась в теле. Словно тряпичная кукла, безвольно и бессильно, корректировщик опал и скрылся из виду.

“Попадание”, – спокойно доложил наблюдатель. С 15-16 выстрела снайпер таки снял с крыши девятиэтажки корректировщика, и буквально через 10 минут обстрел прекратился. После этого минометы противника молчали почти сутки.

Установилась относительная тишина, да и от постоянного громыхания взрывов все слегка подоглохли. Поэтому вой пилорамы и лязг гусениц с юга был неожиданным. Танк – это всегда серьезно. Но, с учетом того, что звуки доносились “с тыла”, логично было предположить, что он все-таки “свой”. По депо побежал слушок, дескать, приехал наш танк, сейчас сепарам капец настанет. Настроение резко улучшилось.

Но стены затряслись, выпал кусок, сквозь пролом в стене помещение залило солнечным светом. Пыль и дым заметались в броуновском движении. “Прилетело” с тыла, от танка. Возле автобусов начался пожар. Благо, огнетушители были в достатке. Огонь удалось быстро потушить. Ожила рация – комбат приказал “сжечь” супостата.

Бойцы похватали гранатометы: из окон второго этажа вполне можно было нашпиговать бронированного зверя в МТО и башню. Танк без пехоты в условиях городского боя очень уязвим. В здание “прилетело” еще пару раз, стены тряслись, а остатки стекла с огрызками кирпича и бетона секли все вокруг похлеще любых осколков. Вероятно, в этот момент (хотя сказать сложно), появился первый “трехсотый” – осколками стекла бойцу посекло руку.

Танк начал пятиться назад и вдруг что-то громко взорвалось за железной дорогой, потом еще – танк начал обстреливать нашего противника. Гранатометчики доложили по радио о странном поведении машины – валит, куда попало. Ситуацию разрядил комбат, доложив, что танк все-таки наш, а поначалу вел огонь по своим по ошибке. Слава Богу не убил никого, а ведь мог…

Третий день наше сводное подразделение из остатков двух добровольческих батальонов, обороняло локомотивное депо Иловайска. Отсутствие каких-либо резервов и подкрепления делало невозможным продвижение вперед, нехватка боеприпасов, еды и воды – превращала перспективы все еще успешной, на тот момент, обороны, в туманные.
Слухи о том, что Иловайск окружен противником, гуляли еще 24 августа. А 24-26 августа, для поддержки разваливающегося воинства “ДНР” и “ЛНР”, государственную границу Украины перешли регулярные части Российской Федерации. Интернет наполнился видеороликами и свидетельствами очевидцев вторжения. Но в Иловайске покрытия мобильной связи не было, а был приказ – обороняться.

27 августа 2014 года. Среда

Да, по месту мы держались крепко. Были успехи. Под утро соседи вернули снайпера-ночника, который славно потрудился ночью – было слышно, как “кашляла” его винтовка, оснащенная тепловизионным прицелом и глушителем. Минометный расчет противника до утра не дожил. Что, вкупе со вчерашним устранением корректировщика артогня, привело к тому, что “Град” отработал по депо только в 8 утра, а минометов вообще не было слышно до обеда.

Дальше день проходил в перестрелках. “Пятизвездочный отель” работал в “режиме вулкана”. Черные от гари и копоти, как шахтеры, с раскаленными стволами, пацаны отказывались уходить на отдых или меняться. Периодически со свистом уходили вдаль выстрелы РПГ, щелкая, улетали ВОГи – перестрелка быстро стала рутинным делом. Постоянно меняя позиции, люди, во-первых, преподносили новые сюрпризы противнику, во-вторых, создавали видимость, что нас здесь значительно больше, чем на самом деле. Война, а уж тем более городские бои – это, в первую очередь, не кто кого перестреляет, а кто кого передумает.

Очередное затишье. Не полная тишина, конечно, если не на правом фланге, то где-то еще кто-то да постреливает. “Пятизвездочный” молчит, ребята расслабились, смотрят сектора вполглаза, но как-то не по себе. В кино бы сказали – подозрительно тихо. И возобновление стрельбы было, как всегда, неожиданным – дом изрыгнул пламя, противник подобрался и “увалил” из гранатомета. Благо, наши заметили пуск, успели выскочить.

Кстати, ударная волна только в кино лишь больно лягается по заднице. Контузии получили все. Но – живы, и на том спасибо. За первым пуском последовал второй, ракета высекла искры из потолка и взорвалась в уже совсем пустой комнате, не причинив вреда…

Бой утихал, все храбрились, козыряя друг перед другом количеством “заваленных” сепаров, обсуждая прошедший день. Несмотря на бесперестанную пальбу, работу артиллерии и снайперов, потери ограничивались легкоранеными бойцами. Если бы подвозили патроны да еду, держались бы мы тут очень долго. Патроны, еда и вода подходили к концу, мысль о том, что батальон в окружении, совсем не грела душу. Комбат всего не рассказывал. Ясное дело, всего не рассказывали и ему. Хотя вопрос “висел в воздухе” и даже иногда звучал вслух: надо выходить, ибо скоро зажмут.

Тем временем, где-то южнее у Амвросиевки закручивалась спираль событий, впоследствии названная “Иловайским котлом”. Один батальон территориальной обороны, едва только “запахло жаренным”, оставил занимаемые позиции (фактически, оголив кусок и так дырявого фронта, отсутствовавшего в прямом его понимании), погрузился в автобусы и просто уехал. Бросил все, наплевал на коллег, на другие подразделения, на присягу и приказ, дезертировал и укатил домой, мотивируя свой поступок “возможностью катастрофических потерь”. При всей “катастрофичности” ситуации, из 421 человека – личного состава батальона – потери составили двое солдат…

С одной стороны, злую, трагическую шутку с украинской армией сыграли низкая квалификация командиров, наплевательское отношение замполитов, пьянство, советская тяга к показухе, неумение и нежелание научить и мотивировать личный состав. Соседние блокпосты не имели связи между собой, не было координации между родами войск, артиллерия била по своим, менеджеры и сантехники постигали искусство войны лучше кадровых военных. С другой стороны, когда, казалось бы, вот-вот, еще капельку дожать и победа – кардинально изменил ситуацию ввод на территорию Украины свежих 4 000 солдат РФ.”Фронт, которого не было” рухнул.

28 августа 2014 года. Четверг

Тем временем, в Иловайске ситуация шла своим чередом. Словно заправские коммандос из фильмов, под покровом ночи, тихо, чуть ли не с одними ножами в зубах, ребята залезли на трубу котельной и установили там, на самой высокой точке Иловайска, украинский флаг.

Ты можешь быть сто раз атеистом, убежденным прагматиком, жестоким циником, верить лишь в силу оружия и руководствоваться фразой “мир, через превосходящую огневую мощь”, но символизм, суеверия и война идут рука об руку. Противник, увидав “укропский” флаг, взбеленился.

Используя чуть ли не все имеющееся вооружение, враг стремился уничтожить украинский стяг, назойливо развивающийся на горячем степном ветру прямо у них под носом. Было ощущение, что противник вообще забыл о горстке “укропов”, зачем-то засевших в мертвом локомотивном депо и его окрестностях. Битых два часа сепаратисты силились “снять” знамя: изорвать, сбить или даже завалить трубу. Два часа ни депо, ни “пятизвездочный” никого не интересовали. Два часа бойцы наблюдали войну “ДНР” и украинского флага.

Так промелькнул день. Дым, пыль, жара, стрельба, какой-то рваный отдых, идиотский сон. Комбат ничего не говорит, рассказывает что-то в стиле: “Помощь идет, ведутся переговоры, нас не бросили”. Наверное, он и сам не очень-то в курсе. Под вечер “сепары” запросили 6 часов перемирия. На самом деле – это был шанс попробовать выйти из окружения, пользуясь “тишиной”.

Поздно вечером 28-го августа комбат собрал офицеров – обговаривали выход. Конечно, без еды и воды можно держаться и сражаться. Без патронов – сложнее, ибо при всей экономии их осталось не так много.

Размышляли над тем, как выходить, куда, в каком порядке. Высказались все, всех выслушали. Состояние, когда мы не разбиты, мы хорошо дрались, умело, но вынуждены сдать позиции, угнетало. В итоге, приняли решение: поставив в известность соседей, выходим на автобусах, по проселкам, избегая основных дорог из города, затем спешиваемся и группами, ведя разведку впереди, не ломясь, спокойно выходим к своим.

Территория не контролируется, сплошная серая зона, никакой линии фронта. Налегке, пусть долго, но выходить полями были неплохие шансы. Высокий подсолнух и кукуруза скрыли бы перемещения людей. Слиняв “по-тихому” ночью, в момент затишья, мы бы выиграли время, а дальше бы разбирались по ситуации. Определили направление, довели информацию людям, поставили четкие цели – замаячил хоть какой-то свет в конце тоннеля и стало легче. Потому что неопределенность – хуже самого тяжелого боя.

Выход был запланирован на час ночи. Но был дан “отбой” – сказали, что выход перенесен на 4 утра, колонной. Комбат собрал офицеров и шепотом прояснил позиции – дескать, высокое командование договорилось о “коридоре”. При всем идиотизме ситуации, все даже обрадовались. И около 4-х утрапогрузились в автобусы и покинули локомотивное депо города Иловайск.

29 августа 2014 года. “Черная” пятница.

Колонна “мощной военной техники” – автобусов и легковушек, самыми защищенными транспортными средствами которой были бронированные “приватбанковские” Фольксвагены, медленно покидала город. Растянувшись как змея, пыля, дымя, периодически останавливаясь и вновь трогаясь в путь, техника удалялась от Иловайска. Относительное перемирие относительно соблюдалось и утренний воздух наполненный лишь звуком автомобильных моторов и запахом бензинового выхлопа, напоминал скорее воздух уличной пробки в Киеве, нежели горячее от осколков и пуль дыхание донбасской степи.

Многополье встретило запустением и отсутствием наступательного возбуждения недельной давности. Цыганский табор из разношерстных и многочисленных машин и автобусов смешался с БМП и БТР ВСУ. В воздухе висело напряженное ожидание – в “верхах” шли переговоры.

Уже ни для кого не было секретом или неожиданностью – мы окружены, от нас до границы никого нет и враг гонит сюда технику и людей. Последние сомнения по поводу вероятности входа россиян развеялись. Они посмели, они вошли. Вопросов нет. Те воины, которые не побежали, а сражались – сделали невозможное, они отбили у противника желание ввязываться в затяжные бои на чужой территории и начался переговорный процесс.

В 6 утра, в Многополье приехал БТР с представителем от российской армии для согласования и координации выхода из окружения. После захваченных в плен российских десантников, так неудачно заблудившихся с боевым оружием на 30 км вглубь украинской территории, после захваченной техники, которая находится на вооружении только лишь армии РФ, попытки маскироваться под “ополчение” хоть и продолжались, но выглядели нелепо.

Изначально планировалось два маршрута выхода – северный, через Михайловку, Светлое и Горбатенко, и южный – через Красносельское, Осыково, Победу и Новокатериновку. Были сформированы две колонны, комбат решил идти с северной. Настрой в подразделении был решительным, бойцы “забронировали” автобусы железными листами, распределили обязанности, распределили боекомплект, обеспечили круговой обстрел. Командир честно признал, что, если там толковая засада – выйдут, в лучшем случае, 30%.

Переговоры шли туго, представитель РФ тянул время, Многополье, переполненное техникой и людьми, представляло из себя идеальную мишень: все сосредоточено – машины стоят борт к борту, банально, накрой село несколькими “Градами”, и все. Даже укрытий на всех не хватит.

В 11.00 стало понятно, что “зеленого коридора” не будет. Со стороны РФ в ультимативном порядке последовало указание: оружие сложить, технику оставить и выходить новым, не согласованным маршрутом. Фактически, это было предложение просто взять и позорно сдаться в плен, всей группировке. Ситуация накалялась. Когда упали первые мины (неточно – пристрелка), стало ясно, что игры в дипломатию закончились и начался силовой прорыв.

На часах было 11.15, когда масса из БМП, нескольких танков и огромного количества обычных автомобилей пришла в движение.

Первую линию российских укреплений возле Красносельского проехали нормально. То ли россияне – а это были именно они – не имели приказа на открытие огня, то ли впускали колонну в западню, то ли были не готовы, но стрельбы не было. Некоторые солдаты даже махали руками проезжающим автобусам. Это было похоже на хорошо оборудованный тир. В ста метрах от дороги – окопы, дальше пулеметные гнезда, еще дальше – позиции АГС. Единственное, чего противник не успел – так это щедро заминировать дорогу, быть может, просто мины не подвезли. Но если бы вдоль дороги стояли хотя бы МОНки (мины осколочные направленного действия), не вышел бы никто.

Второе кольцо окружения “включилось в работу” без сантиментов: горизонт пылал вспышками, было видно, как артиллерия работает по нашей южной колонне – взрывы, на земле и в воздухе струйки дыма – белого вниз, и ядовито-черного к верху. Созерцать эту картину довелось недолго, звенящие по жестянке бортов автобусов пули и взывы минометных мин на дороге возвестили о том, что прогулка закончилась, и началась война.

Колонна ушла в поле, превратившись в “стадо” автомобилей, БТРов и БМП, в беспорядке движущихся “на выход”. Периодически – то тут, то там – падали снаряды, противник наращивал интенсивность обстрела, белые, заполненные под завязку людьми автобусы, хоть и огрызались огнем из всех стволов – на черно-зеленой земле были идеальными мишенями. БМП с пехотой на броне пытались прикрыть своими бортами другую технику, но их было мало. Впереди был маленький хутор Горбатенко…

Когда шедшие в голове колонны танки его прошли, по автомобильной технике россияне открыли шквальный огонь из пулеметов и гранатометов. И если нескольким головным машинам еще удалось на скорости проскочить простреливаемую зону – Т-образный перекресток, где все замедлялись и поворачивали на Новокатериновку, то уже первый шедший за ними автобус на выходе из села был подбит.

БМП, закрывавшие с боков автобусы, были также сожжены: людей сметало градом пуль с брони, бросало на землю взрывной волной, ломая кости и сворачивая шеи. Машины шли, не останавливаясь, не обращая внимания на повреждения и не пытаясь подобрать отставших. Кто мог, на ходу запрыгивал на еще живые грузовики и потрепанные, уже давно без окон, автобусы. Многие уходили пешком, прятались в домах, пытались организовывать сопротивление.

Это была дичайшая, просто невообразимая картина, когда вокруг все горит и взрывается, автобусы и грузовики, паруя простреленными радиаторами, еле волочатся на пробитых, иногда чадящих едким дымом колесах, раненого водителя прямо на ходу меняет очередной смельчак, а совсем рядом за этим кровавым действом наблюдают с отрешенным взглядом старики. Просто сидят на скамейке и лузгают семечки…

В первый наш автобус прилетела ракета РПГ и тот встал. Двигатель вырвало “с мясом”, на его месте зияла черная, пылающая огнем дыра, люди спешно покидали машину, отстреливались, пытались вытягивать раненных. Появились первые погибшие. Пламя, питаясь разбрызганным по изуродованному мотоотсеку бензином и маслом, постепенно разгоралось. Раненных начали стаскивать в ближайший дом.

Второй автобус, не останавливаясь, прополз дальше. Еще перед выходом, комбат инструктировал всех – что, в случае повреждения техники, остановки под огнем и пересадки не будет. Отчаянно плюясь во все стороны свинцом из всех стволов, второй бус проковылял еще несколько метров и получил попадание в переднее левое колесо – его вырвало, и жестяная коробка с людьми внутри замерла. Через окна и двери люди посыпались наружу. И к цокоту пуль о металл добавился противный чавкающий звук пуль, входящих в живое тело.
Хутор Горбатенко оказался последним пристанищем для всей небронированной техники, за считанные минуты превратившись в пылающее кладбище из металла, резины и человеческих тел. Ветер разносил запах горелого мяса. Шум стрельбы утихал и удалялся, сменяясь стрекотней взрывающегося боекомплекта. Работала непонятно чья артиллерия, бой шел в Новокатериновке, урочище Красная Поляна и вообще везде.

Переводя дыхание в домах на углу злосчастного перекрестка, бойцы оказывали помощь раненым, держали совет, как быть дальше. Среди них были и те, кто с оружием в руках прорвался к своим в Комсомольское, были и те, кто струсил и стремился “закосить” под местного, были те, кто просто сбежал, как замкобата, были и те, кто до последнего оставался с ранеными, закрывал глаза погибшим, и стаскивал их тела в погреб. Кто-то попал в плен, кому-то повезло больше…

По состоянию на обед 29 августа, подразделение, гордо именуемое батальоном, было рассеяно и разбито. Этот день был записан в новейшую историю Украины кровью. Иловайское сражение стоило жизни более чем 350 человек, около 300 получили ранения различной степени тяжести, около 150 человек были пленены.

Кто -то потерял на поле брани ногу, кто-то друга, кто-то жизнь, кто-то душу. Люди под трехцветным флагом потеряли в бескрайних полях под Иловайском последние капли совести и чести.

 

Юрий Руденко

Рудненко Ю. Хроники Иловайского ада / Юрий Руденко // URL: http://www.unian.net/society/1492554-hroniki-ilovayskogo-ada.html (Дата обращения – 30.08.2016

 

Известный активист Харьковского Евромайдана Константин Олейник идет в мэры Мерефы ломать систему

13692667_1073106359431665_5950971882274473791_n

Я так понимаю, что власть проводит выборы в июле, чтобы при минимальной явке избирателей, по полной программе включить админресурс, подкуп и грязные технологии. Обывателю вся эта политика уже надоела, люди устали и летом занимаются своими делами, думая как выжить, когда получат платежки. И, тем не менее, если мы не хотим получить социальный бунт, игнорировать выборы на местах безответственно.
31 июля славный город атамана Ивана Сирко Мерефа будет избирать своего мэра. Демократическая общественность могла бы, конечно, проигнорировать сей факт, но решили все-таки выдвинуть своего кандидата. С Костей Олейником прошли весь Евромайдан. Он был в числе тех ребят из самообороны, кто прикрывал нас в самые трудные минуты революции достоинства. 1 марта очень сильно пострадал во время штурма российскими боевиками ОГА. Потом был избит, когда сепаратисты нападали на майдановцев у театра Шевченко. Пришлось даже отправлять его на лечение за рубеж. Один из тех, кто помогал отстоять Харьков в 2014 году. Скромный парень, с трудом нашел его фотографии, хотя был с нами на майдане и в страшные дни «русской весны» с первых дней. Хороший аналитик, давно занимающийся политикой, отличный менеджер и надежный товарищ. Константин Олейник идет в мэры Мерефы ломать систему. Очень хочется, чтобы у него получилось.

© Чистилін Володимир

13669017_1073106316098336_5465507949519705675_n

 

13716031_1073106139431687_5852529470694336599_n

 

13754309_1073106486098319_7797421166655796051_n

 

 

ЗВИТЯЖНА ПЕРЕМОГА УКРАЇНЦІВ У КОНОТОПСЬКІЙ БИТВІ 1659 РОКУ!!!

Konotopskaya-bitva

В липневі дні 2014 року , як і понад 355 років тому, продовжується чергова російсько-українська війна, (нагадую дати попередніх російсько-українських війн: 1658-1659, 1709,1775,1918-1920 роки). Причиною сьогоднішньої війни та минулих було та залишається категоричне невизнання, з боку кремлівських керманичів, права УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ самому визначати свою долю та шлях розвитку.
Існує необхідність нагадати читачам про події, що привели до Конотопської битви.
Згадок про цю битву неможливо знайти ні в радянських, а тим більше, в сучасних російських підручниках з історії. І не тому, що вона відноситься до НАЙГАНЕБНІШИХ І НАЙМАШТАБНІШИХ ПОРАЗОК РОСІЙСЬКОЇ ЗБРОЇ. Конотопська битва розвінчує російський великодержавний міф «ПРО СПОКОНВІЧНЕ ПРАГНЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО СОЮЗУ З МОСКОВІТАМИ».

У вересні 1658 року Московський цар Олексій Михайлович видав грамоту, якою оголошувалося про початок військових дій проти України. Московія не змирилася с тим, що український Гетьман Війська Запорізького, Голова Козацької Держави (1657-1659) Іван Виговський відмовився від союзу з Московією і підписав Гадяцький договір з Польщею. Вдатися до такого кроку Гетьмана спонукали численні порушення царською стороною міждержавної угоди, укладеної в Московії за підсумками Переяславської Ради: московіти замість обіцяної дружби та військової підтримки козаків проти зовнішніх ворогів почали підло втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів та посилювали свою військову присутність на Лівобережжі. Такі підступні дії з боку московітів зміцнили рішучість Івана Виговського розірвати Переяславську угоду та повернути Україну на Європейських шлях розвитку. Згідно укладеного у 1658 року договору Україна перетворювалась на ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО РУСЬКЕ , третю повноправну складову Польсько-литовської Держави.
Навесні 1659 року 50-тисячне московське військо під командуванням князя Трубецького, що вторглося на територію України, спалюючи села та руйнуючи містечка на шляху до козацької фортеці Конотоп. Однак узяти штурмом Конотоп московіти не змогли, адже місто відчайдушно боронили 4 тисячі козаків Ніжинського та Чернігівського полків. Облога тривали два місяці, доки не прибули війська Гетьмана Виговського та його союзники кримські татари.
Напередодні генеральної битви до Гетьмана приєдналися польські загони. В битві під Конотопом з 8 на 9 липня 1655 року, завдячуючи ПЕРЕМОЖНІЙ СТРАТЕГІЇ ВИДАТНОГО ПОЛКОВОДЦЯ Івана Виговського, добре озброєне та більше по чисельності, московське військо було ВЩЕНТ РОЗБИТО.

В цій битві московіти втратили понад 40 тисяч вояків, а українці здобули свою НАЙВЕЛИЧНІШУ ПЕРЕМОГУ ЧАСІВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ над московітами, що зазіхали НА УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ!!!

Російський історик XIX сторіччя С. Соловйов писав про наслідки Конотопської битви: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654-1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести у поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву».

На жаль, скористатися в повній мірі своєю ПЕРЕМОГОЮ над підступною Московією Гетьману Івану Виговському та українському народу не судилося.

Причин цьому було декілька: шляхом підкупів та брехні Москві вдалося підтримати в Україні внутрішню опозицію проти Виговського, яка обрала своїм ватажком молодшого сина Б.Хмельницького – Юрія. Не бажаючи громадянської війни і подальшого кровопролиття 11 вересня 1659 року Іван Виговський склав Гетьманську булаву.

На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви 27 жовтня 1659 року підписав Переяславський договір, що перетворював Україну в автономну одиницю в складі Московського царства, притому ця автономія постійно скорочувалась.

Всі подальші спроби українців вирватися із жахливих тенет Московських Деспотів, на жаль, зазнавали поразок через взаємопоборювання правлячих еліт та їхню продажність поневолювачам свого народу заради власної вигоди. 355 років перебування в тенетах Царської Росії та Радянської Ленінсько-Сталінської Деспотії не пройшло без трагічних наслідків, як для росіян так і для певної частини населення України.

Пройшли століття жахливих страждань народу України від Кремлівських керманичів, а частина українського народу, яка не бажала знати власну історію, наївно вірила у можливість вірної дружби з російським народом, живучи у рабській покорі своїм Деспотам.

Зрада В.Ющенка ідеалам Помаранчевої РЕВОЛЮЦІЇ привела до влади злодійську банду під керівництвом кремлівської маріонетки – Януковича. Революція Гідності, яка триває , через героїчний опір мільйонів патріотів, вигнала з української землі бандитську зграю Януковича. Країна отримала шанс вступити на вистражданий Європейський шлях розвитку, але кремлівський деспот – Путін вирішив зробити все від нього залежне, аби цього не допустити.

В цьому році в Україні московіти проводять такий самий сценарій розколу та підкупу заради знищення України ,який вони успішно використовували не раз : в 1659 році усунувши Виговського, в 1709 році – Мазепу, в 1775 році знищивши Запорозьку Січ ,в 1918-1920 роках потопивши в крові Українську Народну Республіку та влаштувавши Голодомор.

Пройшло понад 355 років від часу Конотопської битви, а нібито, нічого не змінилось для України. Ворог той самий – Росія та союзники теж ті самі: кримські татари, Польща та Литва.

Але повністю змінилась СВІДОМІСТЬ переважної частини Українського Народу.
Тому існує Величезна Надія, що Очищення нашого суспільства від пут багатолітньої кремлівської брехні створить НЕПЕРЕМОЖНУ СИЛУ – ЗГУРТОВАНУ УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ НАЦІЮ.

Ця сила, враховуючи всі помилки минулих часів, стане ТИМ КОЛЕКТИВНИМ НОВІТНІМ «ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКИМ», ЩО НЕ ТІЛЬКИ ВИГРАЄ БИТВУ ЗА ДОНБАС ТА ПОВЕРНЕ КРИМ, АЛЕ Й, БЕЗУМОВНО, ВИГРАЄ ВІЙНУ.

На нашій стороні, на відміну від агресора, РІДНА ЗЕМЛЯ, БОГ та ПРАВДА ІСТОРІЇ.ДОЛЯ ДАЄ НАМ ОСТАННІЙ ШАНС ПОБУДУВАТИ ДІЙСНО СПРАВЕДЛИВУ та ПРОЦВІТАЮЧУ УКРАЇНУ. Незважаючи ні на які труднощі військового часу та, навіть, окремі зради, НАРОД ВПЕВНЕНО іде до ПЕРЕМОГИ – І ТАКИЙ НАРОД НЕЗДОЛАННИЙ.!

Член правління з питань мистецтва ГО “Центр сприяння і розвитку програм та проектів ЮНЕСКО у Львівській області”, кореспондент Forum International Press TV Марко Сімкін.

Джерело: https://www.facebook.com/radanity/posts/1744378102486047

Автор картини “Конотопська битва”: Артур Орльонов – майстер бального живопису.
Артур Орльонов  головний художник студії Українського батального мистецтва .   Художник є автором  серії картин, присвячених історії України, які були створені в рамках патріотичного проекту “Україна: історія великого народу”.

Відео Сергій Скорик:

Славній пам’яті Головного Командира УПА Романа Шухевича

Роман Шухевич

 

Фото – demotivators.org.ua

Сьогодні в цей день 30 червня 1907 року народився Герой Української Нації Роман Шухевич Генерал “Тарас Чупринка” у Львові (вул. Довбуша, 2) у відомій галицькій родині. Його дід, Володимир Шухевич – непересічний педагог і етнограф світової слави, автор монументального п’ятитомного дослідження “Гуцульщина”. Стрийко Степан – курінний отаман Легіону Українських Січових Стрільців і одним з найкращих тогочасних українських адвокатів.

Ще дитиною майбутній Провідник наслухався від свого діда Володимира, відомого дослідника Гуцульщини, про опришку Олексу Довбуша, і мріяв піти слідами народного месника. Ті мрії стали ще реальнішими, коли 11-літній Роман побачив у 1918 році в Кам’янці Струміловій синьо-жовтий прапор і запам’ятав зворушливі слова, що їх читав про “Червону калину” і вільну Україну його батько Осип.

Після закінчення філії Академічної Гімназії в 1925 році (там належав до 7 юнацького куреня ім. кн. Льва) Роман Шухевич розпочав навчання у відділі архітектури Львівської Політехніки і успішно його завершив 1931 року. Опісля теж закінчив Львівську консерваторію, ставши піаністом. Веселий спортовець, переможець “Запорозьких ігор” з бігу та плавання, затятий мандрівник “Шух” заснував курінь “Чорноморці”, що дав початок морському пластуванню.

У 16 років Роман Шухевич вступає до Української Військової Організації (УВО), а відтак стає членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). “Дзвін” стає організатором нападу на радянське консульство у Львові, експропріаційних актів, атентатів на польських шовіністів комісара Чеховського та посла сейму Голуфка, і безпосередньо здійснив замах на шкільного куратора Собінського. У 1935 році на Львівському процесі був засуджений. Вийшовши з ув’язнення в 1937 році засновує у Львові першу українську рекламну фірму “Фама”. Непохитний революціонер Роман Шухевич фанатично вірив, що лише українська збройна сила завоює та захистити Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Він засвоїв основи військового мистецтва в польській армії, а поглибив знання та вміння під час спеціального вишколу в Данцігу й Мюнхені.

Коли у 1938-39 роках у Закарпатті виникли умови відродження Української Держави, поручник “Борис Щука” разом з побратимами Михайлом Колодзінським і Зеноном Коссаком увійшов до Головного Штабу “Карпатської Січі” та разом з іншими націоналістами-галичанами допомагав захищати рідну землю.

У травні 1943 року “Тур” очолює Бюро Проводу ОУН і стає керівником усієї національно-визвольної боротьби українського народу. У листопаді цього ж року майор “Тарас Чупринка” стає Головним Командиром УПА. Перед ним виростають завдання, що їх міг осягнути лише дійсний велетень духу, характеру й розуму. Він послідовно творить гордість української нації: дисципліновану, всенародну збройну силу, ім’я якій Українська Повстанська Армія.

Молоде українське військо воювало проти німецьких окупантів, більшовицьких катів Ковпаків і Мєдвєдєвих, польських окупантів, а далі проти російської імперії зла т. зв. СССР. Від повстанських куль гине шеф німецьких штурмових загонів Люце, більшовицькі генерали Ватутін і Москаленко, заступник міністра оборони Польщі генерал Сверчевський…

Відділи УПА та боївки ОУН гідно захистили українське населення від лихоліття воєн, репресій і терору, коли наша земля стала ареною боротьби за світове панування двох найбільших тоталітарних режимів в історії людства. Своїм героїзмом нескорені повстанці написали золоті сторінки новітньої української і світової історії.

На Великому Зборі Української Головної Визвольної Ради (УГВР), що проходив поблизу села Сприні на Самбірщині від 11 до 15 липня 1944 року “Роман Лозовський” очолює підпільний уряд Воюючої України – Генеральний Секретаріат УГВР.

Генерал “Тарас Чупринка” у 1947 році висилає кілька сотень УПА рейдом у Західну Європу, які з важкими боями пробиваються аж до Баварії, щоб пробудити приспану совість західного вільного світу. Але та совість, як спала тоді кам’яним сном, так спить і сьогодні, коли московська імперія вбиває волелюбний народ України.

Генерал Роман Шухевич говорив: “Такої геройської боротьби взагалі не знає історія людства, в тінь пішли прославлені герої Термопілів. На героїзмі УПА і визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління”.

Український Вісник

Читайте також на нашому сайті:  Герой України! Роман Шухевич – Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії