Loading...

Пам’яті Небесної Сотні. Зубенко Владислав

Владислав Зубенко

Пам’яті Небесної Сотні. Зубенко Владислав
22 роки, залізничник, м. Харків

«Існує лише Честь та Відважність. Не бійся смерті» – Влад Зубенко

Народився Владислав Зубенко 22 квітня 1991 року в Харкові . Розумний, активний та небайдужий — таким Влада знали всі: друзі, родичі, вчителі, однокласники. Він відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах та конкурсах. З десятого класу очолював шкільне самоврядування. Він ще займався благодійністю (їздив у дитячі притулки, влаштовував з однодумцями там свята для сиріт). Марія (з якою товаришував хлопець) пригадує, як Влад збирав кошти, щоб полікувати зуби, вони в нього дуже боліли, але коли треба було купити подарунки для дітей-сиріт, віддав їх не роздумуючи. Коли Маша, здивована його благодійністю, запропонувала йому гроші на лікування, він відмовився, говорячи, що сам заробить. Влад брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району м. Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?». З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію. З-поміж усіх студентів, Владислав вирізнявся і високим рівнем національної свідомості, яку йому прищепила хрещена мама Світлана Гнипа.
«Він із золотою медаллю закінчив школу, з червоним дипломом закінчив академію. Це непросто. Це не хтось гроші поніс, домовився. Це людина, яка своєю працею. Здібністю» – розповідає Світлана Гнипа. Саме вона стала для Влада справжньою опорою і підтримкою в житті. Познайомилась з Владом в школі, коли пані Світлана прийшла туди з волонтерською місією. Жінка в той час працювала в Центрі соціальних служб для дітей сім’ї та молоді. Вона і опікувалась Владом з 12 років.
Дитячі роки, та й взагалі все життя Владислава складалось непросто. Хрещеною, він називав начальника відділу соціальної роботи пані Світлану, це була його ініціатива. Батьки Владислава розлучилися. Батько запив, а мати вийшла заміж вдруге. Вітчим не сприймав її дітей. Влад разом з братом Тихоном були кинуті напризволяще. Тож пані Світлана, щоб не відправляти хлопця в інтернат, офіційно оформила над Владом соціальний супровід, як соціальної сироти. Тобто при живих батьках, дитина була фактично сиротою.
Після закінчення Харківської залізничної академії, хлопець працював контролером на Південній залізниці, знімав собі окрему квартиру. Здавалось життя налагоджується… Проте через декілька місяців власники квартири, повідомили Владу, що повертається в житло. Тож хлопець вимушений був повернутися до родичів батька (діда і баби).
«Ми досліджували все його життя. Воно було дуже складним. Неблагополучна сім’я, дуже складні умови, він майже з 12 років жив сам. Він був поетом, він писав чудові вірші, був волонтером, коли це слово ще ніхто не вживав і їздив за кордон. Він грав в чемпіонаті світу, за збірну України в лицарських турнірах. І вони там по-справжньому билися» – розповідає співкоординатор Харківського Євромайдану Володимир Чистилін.
Справжній лицар. Влад захоплювався історичною реконструкцією, одягнувши лати, брав участь у лицарських турнірах в Україні та за кордоном. Його репортажі про ці події було опубліковано у студентській газеті. Дуже любив читати, часом витрачав на книжки останні гроші.
Марія, впевнена, що хлопець відчував, що піде з життя рано. Він часто їй говорив: «Самозбереження – не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя – таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні.»
«Це смілива, відчайдушна, справедлива людина. Йому до всього було діло, у нього до всього був хист. Він не міг пройти повз, якщо когось кривдили, завжди був на боці слабких. Патріот — це про нього. Усі чесноти, які є, — це Влад», — говорить про хлопця його хрещена Світлана.
Влад мав активну громадську позицію, і був прихильником ВО «Свобода». Брав участь у всіх патріотичних акціях протесту: на підтримку родини Павличенків, пам’яті героїв Крут… На маршах і мітингах ніколи не затуляв свого обличчя – адже не боявся висловлювати свої переконання відкрито.
Разом з хрещеною він приходив на Євромайдан у Харкові кожного дня. Навіть виступав з промовами, висловлюючи своє палке прагнення справедливості, та кращого майбутнього для України.
Тож після кривавих подій 18 лютого, Влад не зустрівши хрещену на Харківському Євромайдані, подзвонив до пані Світлани. Він повідомив їй про своє рішення їхати до столиці. Жінка не змогла ні відмовити його від ціє поїздки, ні поїхати з ним. Просила почекати його декілька днів, поки на роботі закінчиться прокурорська перевірка. Тоді вони разом зможуть вирушити до Києва. Але вмовити хлопця так і не змогла. «Він не міг відлежатись на дивані. Йому Україна боліла» – каже жінка.
На його сторінці в соціальній мережі можна і тепер прочитати, що цікавився хлопець Коцюбинським і Тургенєвим, а на Майдан пішов, «тому що це мій вибір». Захищати Майдан поїхав прихопивши з собою лицарські обладунки.
«Він прийшов до нас, як завжди, на 6 годину біля пам’ятника Тарасу Шевченку, і там уже 18-го, коли почалися дуже серйозні події, перші жертви, він сказав: «Я хочу їхати». Ми тоді організовували поїздку. 18 годин вони машиною їхали, добираючись через всі блокпости до Києва» – розповідає Володимир Чистилін.
На майдані Влад зміцнював барикади колесами, бруківкою, мішками з камінням. Спати доводилося уривками, де прийдеться — коли здолає втома. В одному з останніх записів в соціальній мережі Влад закликав усіх на Майдан: «люди, люди… 10 тисяч на всю Україну знайшлося сміливців… вилазьте з-за компів, на майдан пройти можна!!!решта дивлять реаліті шоу по тв».
20 лютого в 7.30 Владислав востаннє відповів на дзвінок хрещеної, Світлани Гнипи. Сказав, що спить, але обіцяв кожної години кидати на телефон маячок. Однак їх не було…
На кадрах із Інститутської зафільмовано, як прихильники “Свободи “Владислав та Юрій Паращук , а також Євген Котляр, накрившись щитами, “черепашкою” піднімаються вгору, аби забрати поранених. Забігаючи наперед скажу, що усіх трьох харків’ян не стало…
Першим загинув Юрій Паращук. Євген, який зазвичай ішов першим, був поранений у стегно; коли медики робили йому перев’язку, снайпер дострелив його пострілом у шию… Влад Зубенко одержав свою кулю, закриваючи своїм щитом (і тілом) ноші з пораненим, якого медики виносили сходами до готелю «Україна».
«20 лютого на Інститутській почалися криваві події, а я з ранку не могла йому додзвонитися. Телефон був відключений, – згадує Світлана Гнипа. – О 12.00 прийшло смс, що він з’явився на зв’язку. Передзвонюю, кричу: “Влад, все в порядку?” А мені відповідають: “Я не Влад”… Володя-волонтер сказав, що його важко поранили. Виявилося, що в живіт Влада потрапила куля від АК-47 (калібр 5,45). Вона зачепила печінку, нирку, легеню і нервові закінчення хребта, пробила діафрагму. З поля бою непритомного хлопця відтягли його побратими і передали в готель Україна лікарям. Відвезти його в лікарню можливості не було – “швидкі” на Майдан не пускали. На допомогу прийшли волонтери Богдана Пеняк, іноземці Уляна і Марко Супрун (вони розмовляли англійською, тому спочатку хрещена подумала, що вони з посольства Великобританії). Вже потім Світлана дізнається, що це подружжя переїхало в Україну через тиждень після початку Революції Гідності. Чоловік народився в Канаді, а дружина – у США. Уляна – лікар, тож професійно оцінила становище Влада. Вони повезли хлопця не в найближчу 17 Київську лікарню, яка на той час була вже переповнена, а в Солом’янську клінічну лікарню № 4. Там він був одним з перших майданівських пацієнтів.
«Його відразу зареєстрували як невідомого, – розповідає Світлана. – Знайти Влада мені допомогли знайомі з СБУ. 22 числа мене до нього допустили. Він зрадів, коли мене побачив. Я йому сказала, що ми перемогли, а Янукович втік. Що пишаюсь ним. Розповідала, що дзвонили з його роботи. Він був здивований ( я і сама неочікувала, що начальниця Влада дзвонитиме до мене: як потім мені поянила ця жіночка, мій телефон був записаний в особову справа Влада). Тож я поспішила втішити хлопця, сказала, що передають “привіт” і чекають на роботі. На наступний день йому стало гірше, відновилося кровотеча. Після операції у нього залишилася половина печінки».
У лікарні всіма витратами на лікування Влада опікувалася волонтер Наталя. Потім також долучилась волонтер Євромайдан SOS Анастасія Мохорт, саме вона допомагала необхідними ліками, бо в звичайних аптеках їх не було. Настя курувала і супроводжува хлопця аж до поховання.
Влад боровся за життя вісім днів. Він постійно приходив до тями. На мигах показував, що бореться. «Ми навіть обнялися один раз. Попри свій стан, він трохи підвівся, намагаючись обійняти мене», — згадує брат. Батько, який не брав участі в житті син, також прибув до лікарні. Проте вів себе неадекватно.
Хрещена мама розповідає, що звернулася до різних церквоних конфесій, аби молилися за хлопця. І дійсно, за Влада молилися і на Майдані , і імами в Арабських Еміратах, й Ватиканські отці.
Хлопцю зробили кілька операцій, видалили частину печінки. Його збиралися відправляти на лікування в Німеччину чи Ізраїль. Але почалося запалення легенів, відмовили нирки… Влад був перевезений з Київської міської клінічної лікарні № 4, до реанімаційного Інституту серця 28.02. 2014 року о 14.30. А вже о 16 годині 45 хвилин серце Владислава зупинилося…
Всі похоронно-організаційні питання знову ж таки лягли на плечі хрещеної хлопця Світлани та пана Миколи (представника клубу історичної реконструкції “Князь”), а також тих волонтерів, що вже допомагали їй. Євромайдан SOS виділив кошти, а Настя організувала і труну і костюм… Харківська влада не надала жодної допомоги. Ба більше, Влада мали хоронити у Харкові наступного дня після сепаратистських заворушень. Тож представники євромайдану всіляко намагались відмовити пані Світлану везти тіло Влада до Харкова, а ховати його на Аскольдовій могилі. Але на свій страх і ризик хрещена хлопця вирішила везти Влада додому. Коли везли тіло наскочили на блокпост тітушок в передмісті Харкова. До машини підійшли тітушки, заглянули в середину побачили заплакану жінку і щупленького Тихона. Машину не перевіряли, відпустили. Пані Світлана боїться й думати, що б було якби вони почали перевірку, адже на кожному похоронному вінку був напис «Герою України».
За порадою Насті труну з Владиславом відразу ж доставили в храм Святого Іоанна Богослова КП, там їх прийняв отець Віктор. Труну в церкву заносили хрещена, Тихон, сторож і водій. Через сепаратистку бійню 1 березня в Харкові, пані Світлана переживала за людей , тож просто оголосила час і дату похорону лідеру Харківського Євромайдану Дмитру Пилипцю. Хто хоче нехай приходить, на свій страх і ризик. Тож для неї було повною несподіванкою побачити біля пам’ятника Шевченка стільки багато людей в центрі Харкова, які з українськими прапорами і гаслами «Герої не вмирають», прийшли попрощатися з Владиславом…
Збереглося відео, де Владислав Зубенко виступає на Харківському Євромайдані, його слова тепер нехай будуть для всіх заповітом: «Ви повинні не забувати, щоб змінити вест світ, треба починати з себе, треба вдосконалюватись, ставати розумнішими, читати хороші добрі книжки! Займатися спортом, хлопці єдинобороствами. Викроситвуйте цей запал Майдану, щоб змонтувати себе!!! Щоб стати кращими, достойними нашої країни, сильними, розумними і чесними. Слава Україні!»

Вічна пам’ять!

P.S. Крім того варто зазначити, що власник ресторану, в якому проходила похоронна гостина, дізнавшись якого Героя поминають, відмовився брати гроші. Для Харкова в ті дні, це був вагомий вчинок.
Грошову компенсацію від держави і благодійних фондів отримали батько і мати Героя Небесної сотні, в рівних частинах. Мати віддала свою частку братові Влада – Тихону, за ці кошти він встановив пам’ятник Герою. Хоча батько був категорично проти і вважав, що пам’ятник має ставити держава.

Іван Гнип

12662541_987038948027916_7383352540082526418_n

 

 

Залишити відповідь