У мирному Харкові доцентка Карина Москаленко викладала в Каразінській школі бізнесу, а у вільний час волонтерила. Так би тривало надалі, але 24 лютого Росія напала вже і на її місто.
Всього за тиждень росіяни знищили її будинок, кафедру та звичний ритм життя. Але Карина, як і багато інших харків’ян, не стала здаватися. Ми зустрілися з нею в центрі міста поруч з напівзруйнованою будівлею. Там якраз знаходилася та школа бізнесу, де волонтерка донедавна працювала.
«4-5 березня було перше бомбардування нашого університету. Почалась пожежа. Наша будівля горіла. Після цього в різні дні ще буквально 2-3 рази ракети влучали в наш корпус. Ось ви бачите, що залишилось? Там, якщо так подивитися, знаходиться мій кабінет, де я колись працювала», – розповіла Карина.
Після перших бомбардувань викладачі вишу одразу зв’язалися зі студентами: сповіщали їх про військові дії, розповідали про бомбосховища, питали, кому з них потрібна допомога. А з 28 березня стали повертатися до своєї безпосередньої роботи. Звісно, що всі лекції проходять дистанційно. За словами Карини, її факультет вельми прогресивний. Тому студентам достатньо зайти в мережу та отримати доступ до лекцій, практичних завдань та презентацій.
«Ми працюємо з телефону. У мене немає будинку, його розбомбили. У мене залишився тільки телефон. Отже я можу зайти в «Мудл», дати завдання студентам. Я можу провести повноцінно лекцію. Але так як зараз я живу на дачі в передмісті, мені потрібно знайти інтернет. Потрібно підніматися кудись вище. Ось так ми будемо працювати», – розповіла Карина.
На ходу вискакую з машини і бачу, що мій будинок горить
Потім Карина відвела нас вже до свого будинку. Вона розповіла, як в ніч з 6 на 7 березня окупант залишив її без житла. У перший день війни Карина переїхала до батьків, де було безпечніше. І правильно зробила. Адже вранці волонтерка дізналася, що росіяни бомбили центр Харкова. Дісталося і її будинку.
«Зранку з батьком поїхали до мого будинку. Я кажу: «Тату, я бачу свій дім, він цілий». Потім під’їжджаємо ближче, я кажу: «Тату, щось горить!». І я вже на ходу вискакую з машини і бачу, що мій будинок горить, що мій будинок розбомбили, що від моєї квартири нічого не залишилось. Знаєте, я такі кадри бачила тільки у фільмах. Я кричала. Я плакала. Я ридала. Я коли це побачила, то просто впала на землю», – згадувала вона.
Але тим, хто залишився в будинку, пощастило менше. Коли почалася атака, сусіди спустилася до підвалу. Бомба впала приблизно в метрі від будинку, пішла вибухова хвиля. Будівля загорілася, а підвал, де ховалися люди, засипало. На щастя, рятувальники прибули вчасно. Вони і визволили сусідів з цієї пастки.
Нині Карина може спокійно піднятися до своєї квартири. Щоправда, це вже далеко не та затишна оселя, якою вона була раніше. Вся квартира лежить в руїнах, частина стін зруйнована, а через проломлену стелю видно небо. Карина згадувала, як вперше сюди переїхала. Там був поганий ремонт та вкрай допотопні меблі. Єдине, що їй сподобалось – це старе раритетне дзеркало у важкій дерев’яній рамі. Його Карина залишила висіти в тамбурі. На диво, дзеркало змогло пережити бомбардування.
«Бачите, як всюди розкидані пазли? У мене є двоюрідна сестра, Ліна. У неї є дві рідні сестрички. Маленькі. І раз я вже доросла, мені 32 роки, я пазли не збираю. І я кажу їй: «Візьми своїм сестричкам». Вона обіцяла приїхати 25 числа. Збиралися піти погуляти. Як бачите, вже не погуляли. Та і пазли вже не зберемо», – розповіла Карина.
Ми стали настільки згуртованими, у нас такий бойовий настрій
Зараз Карина продовжує займатися волонтерством. Але вже з поправкою на воєнні часи. Вона з батьком допомагає і українським військовим, і військовому госпіталю, і мирним мешканцям. Така справа, до речі, для них не нова.
«Ще в мирні часи ми допомагали дитячим будинкам, тваринам, збирали речі для літніх людей. Але коли переїхали до Покотилівки, де знаходиться наша дача, ми побачили, що магазини не працюють. Там взагалі дуже мало магазинів. Продуктів немає. Гуманітарку доставляють до центру, а ми знаходимось на окраїні. Туди її майже не завозять», – розповіла волонтерка.
І з цим потрібно було щось робити. Спочатку вони роздавали місцевим хліб та «Мівіну». Потім «Мівіна» закінчилась і почали давати тільки хліб. А згодом роздачі відбувалися раз на два дні. Проблему з ресурсами потрібно було якось вирішувати. Так після низки дзвінків волонтери знайшли небайдужих людей у Дніпрі. Вони тепер збирають пакунки з їжею, питною водою та ліками. А Карина з батьком все забирають та відвозять тим, хто цього потребує.
«З Харкова ми також перевозимо безпритульних тваринок. Бо дуже багато жителів Дніпра хочуть взяти їх. А на минулому тижні ми перевозили двох чихуахуа. Маленькі такі, голодні, дуже худі, схвильовані. Але вони знайшли своїх родину», – згадує Карина.
Наразі прості жителі сильно потребують їжі, зазначає вона. Бо не у всіх людей є можливість працювати. А гроші мають тенденцію закінчуватися. Також людям потрібні ліки. Їх Карина закуповує у Дніпрі. Але на момент нашої розмови це було не такою простою задачею. Бо не у всіх аптеках можна було знайти необхідне. Подекуди доводилось оббігти всім аптек. У військових свої потреби: їм завжди потрібні берці, тактичні рукавиці, бронежилети та каски.
«Знаєте, так цікаво спостерігати за містом, в якому немає військових дій. Люди дуже схвильовані. Багато магазинів не працює, багато виробництв не працює. Але я не розумію чому. У нас зараз відбувається крах економіки. Всім містам, в яких немає військових дій, потрібно працювати, виходити на роботу, якось піднімати нашу економіку. Такі міста, як Харків, Київ, Маріуполь та багато інших – вони не можуть зараз нічого робити. Ми не можемо працювати. Тому іншим містам потрібно якось це робити», – розповіла Карина.
Після перемоги волонтерка планує повернутися додому. За її словами, кожного дня вона не може думати про щось інше. Карина хоче відбудувати своє житло, знов прийти на роботу та просто жити в мирі. За кордон чи просто в інше місто переїжджати не планує, хоча чимало її друзів так вчинили. Бо її дім – тут, у Харкові.
«Знаєте, ми стали настільки згуртованими, у нас такий бойовий настрій! Ми молимось, щоб закінчилася війна. Ми дуже хочемо, щоб вона закінчилась. Ми дуже хочемо вийти на вулицю і починати розбирати ось ці завали. Починати відбудовувати наш університет. Почати розбирати та відбудовувати мій будинок та будинки інших мешканців міста», – наголошує Карина.
Юлія Гуш