Історію створюють не супергерої та святі, а люди які живуть серед нас, кожен хто тримається своєї позиції є її творцем.
Вже потім вони в очах потомків стають святими та супергероями.
Інколи перемога приходить через довгі роки і після смерті, але вона обов’язково приходить.
Поглянемо на нашу історію – мазепенці, петлюрівці, бандеревці… Цій історії сотні років, впертий хід через боротьбу та поразки крок за кроком до перемоги через сотні років.
Сотні років, а ворог один, він і сьогодні веде проти нас війну. Але все одно ми йдемо до своєї мети. Зараз ми захищаємо здобуті перемоги, хто зі зброєю, хто зі словом, хто якоюсь справою. Добрим словом згадаємо Просвіту яка у 2018 році відзначила 150 років своєї діяльності, це як приклад впертої діяльності через покоління.
І в нас ще багато справ, нам ще потрібно як мінімум звільнити Донбас та Крим. І головне провести багато змін в самій Україні для того що б остаточно та безповоротно досягти всіх необхідних перемог в нашому житті та оточенні.
Ось просто чудова публікація про Степана від espreso.tv
10 важливих фактів про Степана Бандеру
Бандера – герой. Безумовно. Але як він став героєм? У чому був, власне, героїзм? І чому можна стверджувати, що за наявних у нього можливостей він зробив неймовірне і навіть більше? Сподіваємося, наблизитися до відповідей на ці та інші запитання вам допоможуть 10 фактів з життєпису політика, котрі ми підібрали на його 110-ий день народження
Хоча лишається все менше тих, хто живе штампами радянської пропаганди щодо “фашистського прихвостня” й “наймита світового імперіалізму”, як раніше іменували голову революційної фракції Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степана Андрійовича Бандеру (1909-1959), навколо його постаті досі побутує чимало своєрідних уявлень – від окремих сторінок біографії до психологічних особливостей цієї людини – через що не припиняються спроби звинуватити цього, без перебільшення, одного з найвидатніших українських політиків ХХ ст., якщо не у якійсь “маніакальності”, то принаймні у “самозакоханості”, “схильності до надмірного ризику” тощо. Безумовно, “Бийлихо”, як називали побратими свого Провідника, прожив надзвичайно яскраве життя, однак чого в ньому було більше – далекоглядної стратегії чи азарту, жертовності чи політичного розрахунку, служіння майбутній Незалежності або власних примх – у тому краще розібратися кожному з нам самому.
Так, Бандера – герой. Безумовно. Але як він став героєм? У чому був, власне, героїзм? І чому можна стверджувати, що за наявних у нього можливостей він зробив неймовірне і навіть більше?
Сподіваємося, наблизитися до відповідей на ці та інші запитання вам допоможуть 10 фактів з життєпису політика, котрі ми підібрали на його 110-ий день народження.
1. Як і чимало знакових для України постатей того часу (насамперед можна згадати автора “Самостійної України” Миколу Міхновського, а також академіка Сергія Єфремова і головреда паризької газети “Українське слово” Олега Штуля) Бандера народився у родині сільського священика. Не єпископа чи митрополита, а звичайного пароха, котрий мав однаково добре знати як “небесне”, Святе Письмо, закон Божий і теологію, так і “земне”, життя, звичаї, мрії та сподівання просто люду.
2. Тато Бандери роздавав селянам зброю під час Першої світової війни, служив капеланом в Українській галицькій армії (УГА).
3. У 12 років втратив матір, у 21 – найкращого друга.
Мирослава Бандера хворіла на сухоти. Тоді як Степан Охримович не витримав тортур від польської поліції.
Ті, хто близько знав Степана, згодом казали, що саме ці дві трагічні події виявилися визначальними для подальшого формування його особистості.
4. За проукраїнську діяльність сім’ю Андрія Бандери вислали зі Станіславщини на Львівщину, де Степан закінчує Стрийську гімназію.
Здібний, цілеспрямований юнак збирався поступати на навчання до Української сільськогосподарської академії (Подєбради, Чехія). Однак, паспорта для виїзду за кордон йому не дали, тож Бандера лишається вдома й аби вивчитися на агронома вдається до запасного варіанту – стає студентом Львівської політехніки (1928-1933).
Диплом про вищу освіту не отримав, бо з другого курсу, після появи ОУН, віддавав перевагу підпіллю.
5. Після того, як 23-річного Бандеру призначили крайовим провідником ОУН на Західній Україні замість покійного Охримовича, ця найбільш радикальна тоді організація, не ховаючись, поряд з інформаційно-просвітницькою роботою й заволодіння грошима робить ставку на терор. Першою вдало проведеною за його наказом спецоперацією стало вбивство секретаря радянського консульства Андрія Майлова, здійснене 21 жовтня 1933 року Миколою Лемиком. Мета акції – покарання за Голодомор й привернення уваги всього світу до сталінського геноциду на теренах Великої України.
Далі був демонстративний замах на відповідального за насильницьку полонізацію українців міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (1934). Дванадцятьох причетних судили під час відкритого “Варшавського процесу” (1935), що замість ілюстрації екстремізму української молоді став для них потужною рекламою чи, як би сказали сьогодні, PR’ом. Тоді ж Бандера отримав й перший вирок – смертна кара, замінена довічним ув’язненням.
За рік відбувся наступний гучний процес – “Львівський” (1936). До усунення Пєрацького було додано епізоди з наміром напасти на волинського воєводу Юзевського і з ліквідацією куратора освіти Гадомського, директора гімназії Бабія та студента Бачинського – співпрацю з поляками. І знову присудили довічне, себто вже подвійне довічне.
Коли заарештованих питали про громадянство, вони заявляли: “Українське”. Бандера, до того ж, на запитання про його відношення до військової служби відповів: “Я є членом Української Військової Організації”.
До речі, підсудні виступали виключно рідною мовою. Кінцеву відповідальність за вчинене Бандера брав особисто на себе.
“Під час не одного політичного процесу над УВО чи ОУН прокурор не раз висував закид, що провідники висилають рядових бойовиків, а самі ховаються поза їхні плечі. Тепер став комендант українського революційного підпілля, мужньо відкрив свій шолом та признався, що прийняв на себе обов’язок здійснювати ідею своєї нації шляхом революції”, – коментував Володимир Горбовий, адвокат Бандери.
Нова тактика опору змусила польську владу рахуватися з вимогами українців.
Цитуємо статтю публіциста Ксаверія Прушинського у часописі “Літературні відомості” (Wiadomości literackie) :
” …Три четвертини польської преси, що протягом 17років не хотіли знати слова “український”, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які писали не інакше, як про “гайдамаків”, сьогодні соромляться тої дурної банальності (…) 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним поширюванню польськости, прищепленню любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч і знають польську мову, не хочуть розмовляти польською (…) Вчили нас, що уся та “Україна” є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом та “Україна” своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів”.
Термін покарання Бандера відбував до осені 1939 року.
“П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів”, – напише він пізніше у своїй автобіографії.
6. До наступного ув’язнення Бандера був засуджений після несподіваного для гітлерівців Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року та утворення у Львові за підтримки Дружин українських націоналістів (за німецькою термінологією – батальйони “Роланд” та “Нахтігаль”) власного уряду під назвою “Українське державне правління” на чолі з Ярославом Стецьком. Вже за тиждень його узяли під домашній арешт у Кракові, потім перевели до Берлінської в’язниці, а у січні 1942-го відправили до нацистського концтабору Заксенгаузен.
Бандера наполягав: “Будівництво і організація українського життя можуть бути зреалізовані в першу чергу лише українцями на замешкалій ними території”.
Узгоджувати ці дії з німцями він не збирався. Як і виконувати їхні накази.
7. За даними сучасного історика Миколи Посівнича, братів Бандери – Олександра і Василя було закатовано в концтаборі Аушвіц-Біркенау (Освєнцім). Брата Богдана ґестапо розстріляло в Херсоні, а у Львові також брата дружини. Тещу стратила боївка польської Армії Крайової (АК). Своєю чергою НКВС розстріляло батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли до Сибіру. Не виключено, що Бандера-старший похований у київській Биківні.
8. На відміну від деяких галицьких інтелектуалів різних епох політик мислив загальноукраїнськими масштабами й програмою максимум називав створення Української самостійної соборної держави (УССД) “в національних етнографічних кордонах з демократичною системою урядування, яка гарантувала б всім громадянам України демократичні свободи в усіх ділянках життя, а головно в ділянці духового, культурного, політичного і соціального буття”. З відступом Червоної армії похідні групи ОУН йшли на Схід – у Київ, Дніпро, на Донбас, в Крим та на Кубань, де створювали місцеві осередки, долучалися до можливих тоді форм національно-культурного відродження та чекали наступної слушної нагоди активно заявити про права й свободи українців.
Одним з керівником таких похідних груп був згаданий нами вище Лемик. Як і багатьох інших ґестапо стратило його у Миргороді на Полтавщині.
9. Іншим не завжди було зручно з Бандерою, котрого за життя часом сприймали як “вождя”, і який у стосунках з іншими тогочасними патріотичними силами і рухами сам переважно діяв аж надто рішуче та безкомпромісно. Але суворі реалії боротьби з двома-трьома зовнішніми ворогами одночасно розставляли крапки над “і”, змушуючи опонентів поступатися перед надто вимогливим політиком, або ж примирюючи їх у інший, подеколи доволі показовий спосіб.
Скажімо, конфлікт мельниківської ОУН з бандерівською ОУН, а з початком Великої війни – мельниківської УПА (діяла з 1941 року) з бандерівською УПА (діяла з 1942 року) зрештою скінчився тим, що полковника Андрія Мельника, близького до нього Олега Ольжича й генерала Тараса Боровця (“Бульбу”) помістили в Заксенгаузені до камери, сусідньої зі Степаном Бандерою, а потім, вже під час похорону провідника ОУН (р) генерал виступатиме на могилі свого візаві з поховальною промовою.
А істотні ідейні розходження з Левом Ребетом, противником підходу “Україна для українців” й поборником необхідності розбудови політичної нації, за наказом Хрущова припинив агент КДБ Богдан Сташинський, з різницею в два роки та три дні вбивши обох у Мюнхені, де тоді напівлегально діяв справжній український еміграційний уряд. Ребета у 1957-му, Бандеру – у 1959-му.
1959 року генсек збирався з офіційними відвідинами до Сполучених Штатів і йому не хотілося, аби під час перемовин Вашингтон послуговувався таким потужним козирем як підтримуване Заходом українське підпілля під орудою широко відомого у світі політика. Окрім того, під боком були непередбачувані Польща, з її лише удаваною радянськістю, Угорщина, яку втопили у крові в 1956-му, Чехословаччина, де пасивний опір 1968-го зміниться на активний й, і зовсім непередбачувані Югославія та Румунія, чиї правителі відмовлялися від присутності радянських військ.
Остаточно неупокорена Україна була важелем протистоянь і всередині Кремля. Зокрема, після смерті Сталіна фактор Бандери та бандерівців активно використовував Берія. Аби піти їм на поступки й очолити на цій ліберальній хвилі СРСР. І, поза всяким сумнівом, виторгувати собі щось від Європи та США.
10. Нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора вбивця Бандери, українець Богдан Сташинський завдяки своїй німецькій дружині Інге Поль здався владі ФРН. В усьому розкаявся. Засуджений до 8 років як терорист, замовником його злочину названо радянський уряд.
Згідно різних відомостей, Совітам вдалося позбутися Бандери лише з 8-10 разу.
Найвідоміший український націоналіст, чиїм прізвищем тепер називають цілий народ, себто нас із вами, й понині не дає спокою ворогам. Пам’ятник біля музею Степана Бандери у рідному йому селі Старий Угринів Калуського району Івано-Франківської області двічі – у 90-му та 91-му підривали невідомі. При цьому вдруге було поранено молодого охоронця. Ще один вибух біля музею, облаштованого коло батьківської хати, стався в лютому 2018-го.
* * *
Всупереч різним уявленням Степан Бандера активно займався публічною політикою не лише під час Другої світової війни – а жив нею 15 років до та стільки ж років після. І йдеться не суто про “ідеолога” та “доктринера”, а вольового керівника, котрого дехто звинувачував ще й у “авторитаризмі” та “наполеонізмі”. У національно-визвольному русі він ніколи не пас задніх. Він завжди брав усе на себе. Чим надихав і продовжує надихати тих, хто готовий відгукнутися на такий своєчасний тепер бойовий клич “Слава Україні!”.
Героям слава!
espreso.tv/article/2018/12/31/10_vazhlyvykh_faktiv_pro_stepana_banderu