Сыну
Моя кровинка, я горжусь тобой
В тылу не ждал огонь заградотряда
Ты мог уйти. Ты принял этот бой,
Хотя свистели роем пули рядом.
Когда на землю падали друзья
— С фанерками нельзя в такую драку! —
Казалось — даже выстоять нельзя,
Вы поднялись и Вы пошли в атаку
Я б так не смог. Немногие б смогли.
Склоняюсь к дорогому изголовью.
Вы гордость, совесть, честь своей земли,
И землю эту Вы полили кровью
Прости, я снова плачу, мой герой.
Ты принял не спонтанное решенье.
Как ты мне нужен здесь, сейчас, живой
Я ненавижу жертвоприношенье
Герої не вмирають!
Вірш, який написав батько героя Небесної сотні Микола Котляр.

Котляр Євген був мешканцем міста Харкова. Закінчив Харківський інститут радіоелектроніки (ХІРЕ). Активіст екологічної організації «Зелений фронт», працював промисловим альпіністом. Активний учасник акції протесту проти вирубки дерев у парку Горького в Харкові, щоб побудувати дорогу до Євро¬2012. Разом із багатьма іншими громадянами намагався зупинити вирубку. Повис мiж двох дерев, прив’язавшись мотузкою, i не давав можливості знищити їх (у парку були високі старі дуби). Коли співробітники харківської муніципальної охорони розганяли активістів, вони почали пиляти дерева, на яких сиділи люди. Женя був одним з останніх, кого зняли з дерева. «Він був не просто хоробрим, він був безстрашним», — додають друзі.
“Після цього випадку Євгена показували по телебаченню, а вiдомi полiтики кликали його до своїх партiйних осередкiв, обiцяючи пристойнi грошi, приголомшливу кар’єру, – згадує Антон Єрмоленко, товариш Євгена. – Але Женю такi розмови дратували. Вiн казав, що хоче бути “вiльним висотником” i заробляти грошi чесно. А полiтика – брудна справа, вона його не цiкавить”. Друзi кажуть, що на таких людях тримається свiт. Спокiйний, виважений, навiть дещо флегматичний. Любив природу, слухав фолк-рок. Але коли доходило до принципу, Євгена було важко переконати вiдступити, зупинити.
Коли померла мама Євген, як тiльки мiг пiдтримував молодшу сестру та батька. “Вони були його сiм’єю, про яку вiн мусив дбати, – каже Антон Єрмоленко. – Євген навiть дiвчини не мав, у свої 33 роки якось i не замислювався про особисте життя. Ми жартома називали його безнадiйним парубком. Вiн лише усмiхався i казав, що у нього все ще попереду”.
Після подій у парку він став працювати промисловим альпіністом. “Ми були напарниками, – розповiдає Петро Калiнiн. – Робота в нас небезпечна, плече друга завжди потрiбне. На Женю можна було покластися. Вiн був мовчазним, не любив дiлитися сокровенним. Але добрим, надiйним, з таким можна йти у розвiдку”.
До Києва Євген приїхав 1 грудня, одразу після побиття людей 30 листопада на Майдані. Женя був на Майдані майже всю зиму ( благо , сезонна робота це дозволяла ) – лише кілька разів на короткий час приїжджаючи додому . Він записався в Третю сотню . З часом йому не раз пропонували стати десятником і навіть сотником , але він ввічливо і твердо відмовлявся , вважаючи за краще просто спокійно виконувати свою роботу. Найбільшу користь він міг принести на нічній вахті Майдану. Днем людей було багато , і небезпека штурму була істотно нижче , а ось вночі , коли багато киян розходилася по домівках , все змінювалося .
«До Києва Женя приїхав наступного для після подій під стелою на Майдані. Записався до третьої сотні (від початку “їхня” барикада була біла Лядських воріт – вона вважалася місцем особливо важливим, оскільки очікували, що “беркут” може спуститися по одній із вулиць від костьолу чи з Михайлівської площі). Вдень він зазвичай був у нас удома – переважно спав. Іноді гуляли разом із моїм маленьким сином, і я думала, що з Женьки вийде прекрасний тато…А ночі проводив на Майдані – або чергував на барикадах, або прикривав щитами інших хлопців, які кидали коктейлі, або, коли дійшла до цього справа, переносив поранених та загиблих. “Я коктейлей не бросаю… У меня бросок плохой – чего зря материал переводить,” – згадує Аня Поляк. Сім’я Поляків (колишніх харків’ян і теж соратників по парку , активістів і волонтерів) знімали маленьку квартирку в столиці. В сім’ї було немовля , але постійно жив хтось із протестувальників. Часто по декілька чоловік . Євген всі ночі проводив на Майдані , а вдень відсипався в них.
« Якось він прийшов із розбитою ногою. Виявилось, у щит влучила шумова граната. Розбила щит, розбила ногу. “Да ничего страшного…” – відмахувався він. А ту гранату підібрав і вкинув у рюкзак до інших цікавих предметів: гумові кульки, якісь залізяки: “Вот, смотри, чем сейчас эти птицебройлеры стреляют….” – розповіла Аня.
Усі три місяці протистояння Женя провів у Києві: робота промислового альпініста зазвичай сезонна, тому він міг присвятити цей час Майдану. Тож до Харкова він повертався лише тричі — навідати батька. Татові Женя намагався не розповідати найбільш тривожних речей, переконував, що він у безпеці, що нічого з ним страшного не станеться.
Женя поїхав додому за кілька днів до початку “мирного наступу”. А коли все почалося, у вівторок удень зателефонував: “Мне стыдно, что я не там… Сейчас как-нибудь приеду…” І приїхав вечірнім експресом, і в ніч із 18 на 19 лютого вже знову був на Майдані.
Поїхав, нічого не сказавши вдома. Батько згадує, що повернувся з дачі і побачив порожню квартиру. «Я поглянув у куток, де завжди стояв його рюкзак. І зрозумів, що він знову поїхав на Майдан. Я зателефонував і дуже просив не лізти у саме пекло. Він запевняв мене, що все буде гаразд», — але батькове серце вже передчувало біду.
Він поновився у своїй третій сотні, але планував приєднатися до новоствореної харківської сотні. «Ми зустрілися з ним уночі біля Михайлівського монастиря, а потім він спустився вниз. На квартиру перепочити більше не приходив: “Я тут сейчас нужнее… Еще отдохну, успеется…”. Востаннє ми з ним бачились удень 19 лютого – попросили склянку чаю у мальтійському наметі, він показав, де там на Інститутській стоїть “Беркут”. І махнув рукою в бік готелю “Україна”: “Ну а там где-то, вроде-бы, снайперы сидят…”» – розповідають його друзі.
Останню ніч з 19 на 20 провів на барикадах, періодично відпочивав на килимах в коридорі Мінагрополітики. Поряд з ним відпочивали новоприбулі харків’яни. Справа спав Влад Зубенко.
Є кілька відео , на яких Женя щитом прикриває евакуацію як мінімум трьох товаришів, є свідоцтво харківського побратима, який бачив, як Женя виводив цілу вервичку з пораненими, вже краще багатьох знаючи, куди потрібно рухатися . І кожен раз повертався назад, в це пекло .
«20 лютого, десь о 7-¬й ранку, я подзвонила йому. Він сказав, що трішки побуде та прийде до нас. Почали стріляти. Він пішов на Інститутську, переносив поранених і вбитих, — згадує той страшний день подруга Євгена Котляра Анна Поляк. — О 9:55 Женя був поранений у шию кулею снайпера, і майже одразу інша куля влучила йому у стегно. Це сталося на вулиці Інститутській, вище від готелю «Україна».
Він зопалу схопився і зробив пару кроків назад, упав, прикриваючись щитом, і тут друга куля в стегно наздогнала його. Йому надавали допомогу під кулями. Збереглися кадри, як його виносили на дерев’яному щиті , як робили перев’язку в холі готелю, а потім несли до « Швидкої » .
Він весь час був при пам’яті . Обличчя було абсолютно спокійним , відчуженим і трохи втомленим, як після важкої, добре виконаної роботи. Напевно це і є те , що називається почуттям виконаного обов’язку. «Швидка » рвонула з місця, але доїхати до лікарні Євгену не судилося…

Вічна пам’ять.

P.S «Він не міг залишатися вдома: повертався — і знову їхав на Майдан. І одного разу більше не повернувся. Ось і квиток залишився — як виявилось, в один бік… Ідучи містом, вдивляючись в обличчя перехожих, я часто себе запитую: чому він? Чому саме він — серед сотень тисяч? Тепер розумію, що він ніколи не залишався осторонь біди. Завжди намагався бути на боці правди, відстоювати її ціною життя!» — говорить батько героя Микола Котляр. «Важко, дуже важко, я ще досі не можу про це спокійно говорити і згадувати, але з іншого боку – стільки навколо безглуздих смертей, а така смерть, як батькові мені важко, але як громадянину України, я розумію, він гідно пішов”.

Іван Гнип