фото – Валерія Головачова
Літературне життя в Харкові — є. І не просто є, а єєєє, тобто воно активне і різноманітне. Я в ньому «варюсь» уже третій рік поспіль і мушу зізнатись, що набив певну олдфагнуту оскому, бо скільки не ходжу на різні літтусовки, принципово нового для себе не знайшов. Більшість творчих заходів однотипні: зазвичай, це поетичні вечори на кілька годин, де учасники читають свої твори, можливо, грають музиканти. Окрему нішу, звісно, займає літературний Слем, але він так і був задуманий, як дичайший симбіоз флешмобів, панкування, бухання, показування цицьок на сцені та інколи годних текстів. Тому, зважаючи на всю цю одноманітність, я трохи присумував і почав нудитись, від чогось відлинювати, ігнорити всі предложки, усе більше проводити вдома, з Ютубом і печенюшками. Але кілька тижнів тому тільки бах! Як мішком гречаної вовни з-за рогу: натрапляю у Вконтактікє на оголошення про таку собі «Ніч поезії». І тут я по-творчому збудився. Що це? Де це? Як це? Що там буде? І що всю ніч? Одним словом, зацікавився і в п’ятницю 3 червня вирушив у далеку путь на вулицю Бакуліна, саме до місця під назвою IT Hub, де на мене чекало щось незвідане і загадкове. І творче. І нове. Вечір мав розпочатись о 9-й вечора, але, звісно і традиційно для літературних вечорів, час початку був доволі умовним. В уже темному дворику біля IT Hub’а самотіло кілька учасників «ночі», сам Hub був розташований у напівпідвальному приміщенні і про проведення тут творчого заходу свідчила лише «табличка» — шматок аркуша з радісним написом від руки — «ніч поезії». Спускаюсь униз по високих і незручних східцях, зі скрипом прочиняю важкі, металеві двері. Hub спочатку справляє гнітюче враження — віє пусткою, багато якихось порожніх кімнат, темних і холодних. Домашньої атмосфери додають теплі кольори фарб, якими пофарбовані голі стіни, та численні фотографії з різноманітних фільмів, розклеєні по вже згаданих стінах. Іду по коридору і потрапляю у велику кімнату — своєрідна актова зала. Під однією стіною — кілька столів для «кава-брейків», у центрі — стільці, на стільцях, подекуди — люди. Їх ще мало, хоча вже п’ять хвилин на десяту. Реєструюсь у одного з оргів — тендітної Тетяни-поетеси — шукаю вільне місце і помічаю серед людей колегу по «цеху» (точніше по літературному Слему), а саме Хаджита. Хаджит — перший у Харкові (мабуть, і в усій Україні) поет-енерджайзер. У його висушеному важкою роботою та ситуативною дієтою тілі дуже багато енергії, яка дозволяє йому відвідувати мало чи не всі літзаходи Харкова. Звичайно, я не здивувався, побачивши його в IT Hub’і, я б радше здивувався, якби він не прийшов. Тільки-но я опускаю свою п’яту точку на стілець поряд із Хаджитом, як останній відразу починає щось розповідати. Паралельно від перебирає свої рукописні аркуші з творами і сидить із раритетної Нокії Вконтакті. «Чувак, чувак, — збуджено говорить Хаджит, перебираючи і заглядаючи в телефон. — Я такі твори підготував, вони всі [здивуються], це просто [щось офігезно круте]». «О, і Хаджит тут», — обертається до нас зовсім незнайомий поет, Хаджит лише руками розводить, так, він тут. Кожна поетична собака знає Хаджита. За хвилин двадцять актова зала заповнюється людьми — учасниками «ночі» та пересічними слухачами. Вони сідають на стільчики, приборкують парти, які, виявляється, розташовані в кінці зали. Валерія Головачова (як і згадана вище Тетяна, організатор, теж із ФРІ) вішає на стіну бачивший життя стяг ФРІ і говорить вступні слова. Ніч поезії стартує під стримані оплески. Мені випало читати першим. Доволі ніяково було розпочинати поетичний вечір із прози, яка, хоча і дозволялась, але була своєрідним «неформатом». Але нічого — ще не «розігріта» публіка тепло сприйняла мій текст про збожеволілого офісного працівника, який перестріляв колег по роботі і потім знайшов своє кохання. У першому блоці це була не єдина проза, її читав, наприклад, імпульсивний письменник із «позивним» «Мій герой», він прочитав кілька текстів про апокаліпсис, вампірів та зомбі. Однак більшість, звичайно, читала поезію, яка, на жаль, злилась у єдиний потік. У пам’яті залишились виступи Івана Сеніна, який чудово «тримав» зал, чувака із ніком, якщо не помиляюсь, Ескейп, котрий зовсім не орієнтувався у своєму тексті про «підкат» до зрілої жінки, викручувався і ходив по сцені, заглядаючи в її темні кутки. Ну і куди ж без Хаджита, виступ якого як завжди складався з голосової атаки, махання руками і серйозної «тєлєги» (тобто теми, якої — не пам’ятаю). Перший блок завершився годині о десятій вечора, потім розпочався перший кава-брейк. Орги заставили столи під стінами різноманітними смаколиками, чайниками, чаєм, кавою, учасники і слухачі галасливою ватагою накинулись на все це, штовхаючись та уплітаючи печиво за обидва вуха. Шум, гам, знайомства — ніч набирала обертів. Другий блок розпочався о 22:30. На сцену знову виходить Валерія Головачова. Вона ознайомлює присутніх зі своєю організацією. «Хто знає, що таке ФРІ?», — питає Валерія до залу, «Картопля!», — петросянить хтось позаду мене. «А хто хоче до нас вступити?», — через якийсь час знову питає Валерія, «Вступайте в нашу секту!», — чути знайомий голос позаду. Я повертаюсь і бачу, що то смалить напалмом поетеса Дремова. Вона говорить, що їй у чай нічого не додавали, у неї в торбинці є своє і вона може поділитись. Вона читатиме в цьому блоці через якихось двадцять хвилин, вийде на сцену, зручно вмоститься на стільці і розповідатиме про якісь важливі речі від чоловічого імені і під акомпанемент гітари, але першою виступає Джульєтта Кутінова — дівчина з вогняно-рудим волоссям і очима-іскринками. Вона хвилюється, але читає свої вірші та грає на гітарі кілька пісень. Ближче до одинадцятої з’являються перші ознаки втоми і сонливості, тому я вирішую провітритись. Обережно проходжу між рядами стільців, виходжу з Hub’а. На вулиці вже прохолодно, що мені на користь, тут кілька учасників заходу, Валерія з кавою чи чаєм відсвічує в темряві сигаретою і розповідає про свій диплом. Повертаюсь у зал, де панує невеличкий хаос: на столах під стіною — рандомно розставлені чашки і таці з нечисленними залишками печива, у залі слухачі схиляються один до одного, дехто відкидається на стільці і заплющує очі. У першому ряду сидить художник у навушниках, з яких на всю грає музика, і щось малює. «Хіпстери, щоб ви всі здохли!», — завершує інфернальним голосом свій вірш поетеса Альона. Кінець другого блоку, друга перерва. Печива і кави-чаю — більше вдвічі, половину учасників, як вітром здуло. Атмосфера в залі стає зовсім розслабленою і товаристською, рештки скованості зникли разом з останніми потягами метро. «А тебе Катею звати? — Ні. — Ааа, а ти так на Катю схожа…», — залицяється хтось до когось. Грає відразу кілька гітар — у залі і в одному із приміщень Hub’а. Лише Хаджит напружений — схопивши мою ручку, він, схилившись над столом, зосереджено переписує на жовті аркуші вірш Маяковського, поспішаючи, поки не померла батарея на раритетній Нокії. Для чого він це робить, поки незрозуміло. Після другого кава-брейку — конкурс. На сцену вийшло десять учасників, кожен з яких мав прочитати по одному віршу чи короткому прозовому уривку. Виграш — звичайно, книга. Конкурс став саме в нагоді, бо трохи розтормошив присутніх, хоча спати все одно хотілось. Переміг Олексій Тищенко. 00:50 — музична пауза, під гітари виконуються і підхоплюються залом композиції з російського року. Потім знову конкурс — «римоблудство». Присутні в залі мали назвати дві пари рим, на які кожен охочий мав придумати вірш і виграти десять тисяч баксів, тьху ти, звісно, книгу. Охочих здійснити «римоблудство» було не дуже багато, однак серед них були і «Мій Герой», і Тетяна-організатор, вона ж поетеса, і, куди ж без нього, Хаджит. Вірші виходили простенькими, але Олексій Тищенко, вдруге за вечір, виявився кращим, зумівши зліпити із рим «ренген-шенген, блинчик-ліфчик» доволі непоганий вірш, трошки навіть меланхолійний. О першій годині ночі розпочинається доволі великий блок чужої поезії. Усі стільці поставили в коло, поети, які не заснули і не зникли в прохолодній червневій ночі, почали діставати аркушики і гаджети, перечитуючи приготовані тексти. Хаджит затято зубрить вірш Маяковського — він не знав про цей блок, але вперто надіється на успіх. Але перед декламуванням чужої поезії Тетяна запрошує до виступу поета Попова, який спізнився. Він доволі непогано читає свої твори про пса, «пацаній», про порвану шкарпетку, а в кінці свого виступу разом з другом співає приспів почутої на набережній пісні про сосиски з АТБ. Потім учасники один за одним читають твори улюблених поетів, переважно російських: Рождественського, Маяковського, Пушкіна. Запам’ятався виступ Альони, яка читала так, немов у неї вселився біс або Маяковський. Але було продекламовано твори і інших поетів — Ліни Костенко, Рембо, Лаюка, Стуса. Блок чужої поезії завершився о третій ночі. П’ємо чай, ходимо, щоб розбуркатись, лише Хаджит — свіжий та енергійний, він щось розповідає щось про Хагакуре своїм новим знайомим. Я на кілька хвилин виходжу подихати повітрям. По шосе гудить доволі щільний потік автівок, гуляють парочки, одним словом, ніч вихідного дня. За півгодини починаємо гру в слова. Сідаємо півколом, витягуємо з крислатого капелюха папірець зі словом і намагаємось пояснити його «напарникові». У другому турі завдання ускладнюється — слова тепер треба показувати в пантомімі, у третьому — надати опис лише одним словом. Грати цікаво, гра чудово проганяє сон і сприяє спілкуванню. У залі стоїть неймовірний гамір, емоції бринять, немов струна, хтось голосно регоче, а хтось не може вгадати слово «дуб» та «урок». Дуже скоро за вікнами починає сіріти. Годині о 5-й робимо спільне фото, обіймашки-миття чашок, розходимось по домівкам. На вулиці сонячно, кудись їдуть велосипедисти, ідуть бабусі у товстих светрах. Харків узагалі колись спить? У Хаджита не зникла жодна крапля енергії, він навіть збирається йти додому пішки, хоча чесати туди години дві, а ввечері збирається на театральну виставу. Я ж заходжу в метро, доїжджаю до своєї зупинки і йду до своєї зйомної квартири, щоб виспатись і запланувати похід на чергову ніч поезії, яка, безсумнівно, відбудеться.
Джерело: Ніч живих поетів (звіт з “Ночі поезії” 3-4 червня, 2016)