Навіть в найдемократичніших країнах свобода медіа не є абсолютною. Там однозначно заборонена мова ворожнечі, заклики до насильства, дискримінація та приниження людської гідності. Сучасне суспільство вже давно мало зрозуміти, до яких нищівних наслідків все це може призвести. Особливо коли та сама мова ворожнечі стає частиною державної пропаганди.
Пропаганда для всіх та кожного
Після приходу до влади у 1933 році нацисти взяли під контроль всі медіа країни. Їм конче потрібен був міф про народну спільноту німців, де всі як один і один – як всі. Також вони добре розуміли, що люди ефективно об’єднуються навколо спільного ворога. Так з легкої руки нацистів ізгоями стали євреї, роми та навіть етнічні німці, які не вписувались в нову ідеологію – політичні дисиденти, гомосексуали, люди з інвалідністю тощо. Особливо багато ненависті дісталося єврейському населенню, яке звинуватили у всіх бідах країни. Більшість німців тоді не схвалювали насильства над євреями. Але упередженого ставлення ніхто не відміняв. Соціальні та економічні труднощі, всепроникаюча пропаганда – і багато хто погодився з дискримінацією євреїв. Нацисти готували народ спочатку до масових депортацій, а вже потім – до геноциду.
Наприклад, вони зображали євреїв як таку собі чужорідну расу, яка паразитує на простому народові, захоплює економіку, плюндрує культуру та поневолює чесних, працьовитих німців. Від пропаганди неможливо було сховатися. Вона була в плакатах, в пресі, на радіо, кіно і театрі. Пропаганда була орієнтована на всі верстви тогочасного населення. Для людей некультурних та невимогливих друкували грубі карикатури на євреїв. Людей освічених пропагандисти ловили на тонші антисемітські висловлювання. Пропаганда лунала і у вишах, і в церквах. Таким чином поважний німецький професор міг штовхати нацистські тези під час чергової лекції. А церковний діяч міг вплітати антисемітські ідеї в свої недільні проповіді.
Особливо відзначилися газета «Штурмовик». Її шпальти переважно займали статті, гасла і карикатури, які збуджували ненависть до євреїв. Це було бульварне видання, яке зверталося до примітивних інстинктів, його автори дозволяли собі грубі висловлювання та непристойні карикатури. Частина нацистської верхівки навіть виступила проти «Штурмовика», хоча той же Гітлер схвалював його бульварний стиль. Мовляв, так видання зможе достукатися до простих німців з вулиць. Спочатку автори «Штурмовика» зображали євреїв такими собі недолюдьми, яким немає місця в німецькому суспільстві. Але вже після 1939 року вони стали небезпечними ворогами Рейху.
Пропагандисти закликали німців підтримувати війну та захоплення територій. Частину населення вони мотивували нищити євреїв, а частину – мовчки змиритися з цим. Об’єктом пропаганди також стала реальна та уявна дискримінація етнічних німців у Чехословаччині та Польщі, які після Першої світової отримали частину німецьких територій. Пропаганда мала пробудити політичну лояльність та «расову свідомість» серед самих німців. Також вона повинна була переконати іноземні уряди, що територіальні посягання Німеччини цілком законні та справедливі.
Культура також стала потужним засобом пропаганди. Наприклад, у фільмі «Вічний жид» євреїв показували як справжніх шкідників. Їх порівнювали пацюками, які заполонили весь континент і тепер пожирають його ресурси. Візуальний ряд також був примітним. Зокрема у фільмі використовували кадри роботи єврейського забійника худоби, які самі по собі доволі неприємні. Завершувалася стрічка промовою Гітлера за 1939 рік: «Якщо міжнародні єврейські фінансисти в Європі та за її межами зуміють ще раз втягнути народи у світову війну, то результатом війни буде не… тріумф єврейства, а знищення єврейської раси в Європі». Диктатор просто покладав відповідальність за розв’язану ним війну на євреїв. Також цей виступ відзначився проголошенням «кінцевого вирішення єврейського питання».
Говорючи про нацистську пропаганду, неможливо не згадати про його живий символ – сумнозвісного Йозефа Геббельса. Після приходу до влади він очолив Міністерство народної освіти і пропаганди. Геббельс вважав його таким собі «духовним центром сили», де піднімаються духовні, культурні та економічні питання. «Це рот і вухо уряду Рейху», наголошував пропагандист. Міністерство мало просувати нацистську ідеологію не тільки через радіо та пресу, а й мистецтво, музику, кіно, театр, книги та підручники.
Геббельс відзначився й тим, що провокував реальні акти насильства. Так, у 1938 році в Парижі молодий єврей вбив німецького дипломата Ернста фон Рата. Звісно, що Геббельс не став випускати шанс скористатися цим інцидентом. Спочатку він наказав опублікувати низку антисемітських матеріалів, а згодом – виступив сам під час партійної зустрічі. Там Геббельс закликав населення до насилля над євреями, хоча і не прямо. Мовляв, то будуть акції розлючених німців. Це все вилилось в події Кришталевої ночі, коли прополощені пропагандою німці громили єврейські будинки, крамниці та синагоги. З 7 по 13 листопада було вбито або доведено до самогубства близько 400 людей. Близько 30 тисяч євреїв опинилися в концтаборах. Погроми припинилися 12 жовтня після промови в Герінга. Він заявив, що нищення єврейської власності – це нищення власності німецької. А її мали в подальшому конфіскувати.
Тогочасна нацистська пропаганда щезла вслід за своїм режимом. Нюрнберзький трибунал виніс обвинувальний вирок лідерам НСДАП як злочинній організації, що винна в геноциді. Як підбурювач до масових вбивств, на лаві підсудних мав би опинитися Геббельс. Але самогубство головного пропагандиста унеможливило справедливий вирок. Разом з тим навіть до сьогоднішнього дня саме Геббельс вважається уособленням пропаганди. Цинічної, деструктивної та антигуманної.
Як звичайне радіо стало знаряддям вбивства
Після Другої світової комусь могло здатися, що ті страшні події не повторяться. Проте не так сталося, як гадалося. Ще один масовий геноцид спалахнув в Руанді в 1994 році. Тимчасовий уряд, який прийшов до влади через військовий переворот, дав народу хуту абсолютно нелюдяний наказ. Він полягав в тому, щоб знищити етнічну меншину – тутсі. Так за сто днів було вбито близько 800 тисяч людей. Хоча точних підрахунків під час масової різанини, звісно, ніхто не вів. Згодом виявилося, що чимало поодиноких злочинців не були ідейними вбивцями. Вони в першу чергу хотіли поживитися чужим майном. Ну а той факт, що влада обіцяла не карати ні за вбивства, ні за пограбування, також зіграв свою роль. Зокрема вона поставила хуту в положення «або я вб’ю, або мене вб’ють». За найменше співчуття до тутсі можна було втратити життя. Так, 10 відсотків від числа жертв становили самі хуту.
Події в Руанді увійшли в історію не тільки через свою неймовірну жорстокість. Вони також показали, настільки деструктивним може бути вплив медіа. Особливо тут відзначилось «Вільне радіо тисячі пагорбів», яке стало головним рупором державної пропаганди. Воно одразу здобуло популярність серед пересічних руандійців. На відміну від інших радіостанцій, там транслювали популярну музику, а ведучі розмовляли живою мовою та жартували. У ті часи радіо було головним джерелом інформації. Більшість жителів не могли собі дозволити телевізор. А через низький рівень грамотності населення друковані ЗМІ не були популярними за межами міст. Так «Радіо тисячі пагорбів» здобуло чималий авторитет серед руандійців. А коли це сталося, час для жартів та популярної музики пройшов. Настав час для ненависті.
Починалося все з трансляції фейкових новин та дегуманізації тутсі. Але з часом пропагандисти закликали до масових вбивств. Дійшло до того, що вони зачитували імена конкретних людей разом з їх домашніми адресами. А слухачам належало знайти тутсі та вбити. Ці заклики ведучі робили не прямо, а через евфемізми. Проте слухачам було все зрозуміло. «Валіть високі дерева», «знищуйте тарганів», наказували пропагандисти. Все це означало: «вбивайте тутсі». Найбільшого ефекту пропаганда досягла в селах, де населення було малодосвідченим, а тутсі опинилися в явній меншості. А отже, чинити опір їм було непросто. Так пропагандисти переконали певну кількість хуту приєднатися до геноциду. І чим численнішим було саме угрупування, тим активніше воно брало участь в масовому насиллі. На місцях бургомістри організовували вбивства. За допомогою адміністративних методів були залучені звичайні громадяни. Чимало тутсі загинули від рук своїх сусідів. Вбивства зазвичай здійснювалися за допомогою холодної зброї, у першу чергу мачете. Особливо жорстокими вони були в церквах, школах та місцях перебування біженців.
Ведучі радіо себе нічим не обмежували. Наприклад, політичний оглядач Анані Нкурунзіза висловив сподівання, що настане день, коли в Руанді не залишиться «тарганів». Головна зірка радіо Хабімано Кантано закликав молодь охороняти окопи так, щоб жоден «тарган» в нього не проліз. Він стверджував, що в країні залишилось 300 тисяч тутсі. І якщо сто тисяч молодих людей візьмуть до рук зброю, вони їх просто знищать. Ведуча Валері Бемерікі розповідала про жінку Жанну, чий чоловік нібито готує змову проти хуту. Пропагандистка назвала її загрозою та закликала місцевих жителів «вказати їй місце».
Організаторам цього геноциду також довелося відповідати за свої злочини. У 1995 році почав діяти Міжнародний трибунал, де на лавах підсудних опинилися винуватці та організатори масових вбивств. Але він увійшов в історію завдяки тому, що там вперше була окреслена роль ЗМІ в злочинах проти людства. Були засуджені не тільки військові та чиновники, а й співробітники та керівники медіа, які транслювали заклики до геноциду. Засновник та директор «Радіо тисячі пагорбів» Фердинанд Нахімана отримав довічне ув’язнення. Ведуча Валері Бемерики, якій також дали довічне, зізналася, що організація геноциду була дуже ретельною.
Згодом чимало руандійців розповідали, що радіо зіграло вирішальну роль в розпалюванні ворожнечі. Хоча були такі, що пояснювали свої злочини бажанням приєднатися до «крутих» хлопців. Вплив радіо на населення свого часу досліджував доцент-економіст Гарвардського університету Девід Янаґізава-Дротт. За допомогою карти рельєфу він розрахував рівень сигналу в кожній точці країни. Він виявив, що в місцевостях з хорошим сигналом засуджених за геноцид було набагато більше, ніж там, де покриття було частковим або його взагалі не було. Дослідження також показало, що приблизно 51 000 смертей спричинено саме «Радіо тисячі пагорбів».
Російську аудиторію готували до злочинів проти українців
Росія протягом багатьох років готувала населення до війни та геноциду українців. Про це заявили представники Кримської правозахисної групи після того, як провели відповідне дослідження. Вони проаналізували 11 російськомовних онлайн-видань, які писали про Крим з грудня 2020-го і до кінця травня 2021 року. Серед них були такі медіа, як «РИА Крым», «КП Крым», «Крым. Реалии», «Русская весна». За словами дослідників, ненависть росіян до українців постійно підживлювалася пропагандою. Активно використовувалася мова ворожнечі. Автори публікацій дозволяли собі ненормативну лексику та прямі образи, вони дегуманізували українців фразами на кшалт «это не люди, а животные», а також демонстрували неповагу до інших груп та культур.
Вони свідомо поляризували суспільство, розділяючи українців на «хороших», «своїх» та «поганих», «чужих». До останніх пропагандисти відносять жителів Заходу України та просто україномовних громадян, людей з патріотичною та проукраїнською позицією, прихильників Революції гідності. Вони заперечували державний суверенітет України, намагалися донести ідею, буцімто Україна – це штучне державне утворення, українська мова – регіональний діалект, а українці – це ті ж самі росіяни. Пропагандисти не гребували навіть закликами до насильства. В КПГ перековані, що ці заклики мали одну мету – інформаційно підготувати аудиторію до воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду українського народу.
А що по російському телебаченню? Там взагалі все сумно. Новини та ток-шоу більше нагадують орвелівські двохвилинки ненависті, де з українців ліплять монструозних ворогів всього російського народу. Такі прізвища, як Соловйов, Скабеєва, Кісельов чи Симоньян відомі навіть тим, хто ніколи не дивився російського телебачення. У будь-якій цивілізованій країні подібні «зірки» мали би чималі неприємності за мову ворожнечі. Але не на росії. Там вони затребувані ведучі, які отримують мільйони за свою роботу. Під час ефірів вони поширюють фейки та теорії змови, транслюють ненависть та нетерпимість до українців, вони погрожують їм знищенням. І не тільки їм. Все, що знаходиться поза так званим російським світом, стає об’єктом ненависті.
Розпалюванням ненависті до українців та поширенням фейків прославився Владімір Соловйов. Не гребував він і прямими погрозами. У березні цього року Соловйов заявив, що на Україні росія не зупиниться. Мовляв, це «проміжний етап у забезпеченні стратегічної безпеки». Та і до війни пропагандист не міг тримати язика за зубами. «Брову піднімемо – і Україна зрозуміє все! І не треба жодних ілюзій!.. Візьмемо Київ!», – кудахкав Соловйов. Ольга Скабєєва стверджувала, що бійню в Бучі вчинили самі українці, а також використовувала український прапор в якості скатертини. Маргарита Симоньян назвала напад на Україну «генеральною репетицією цьогорічного параду в Києві». Також вона заявляла, що мирні українські міста ніхто не бомбить, а російські окупанти насправді звільняють Україну.
Люблять пропагандисти брязкати ядерною зброєю. Дмітрій Кисельов пригрозив, що Росія може одним ударом з атомного підводного човна «перетворити Великобританію та Ірландію в ядерну пустелю». А до цього він прославився твердженням «Росія – це єдина країна у світі, яка може перетворити США на радіоактивний пил».
Але разом з тим всі ці пропагандисти продовжують стверджувати, нібито саме в Україні процвітає нацизм. Це взагалі улюблена теза російської пропаганди. Все для того, щоб поширити ненависть до українців, дегуманізувати їх, щоб російський обиватель побачив паралель з німецькими нацистами часів Другої світової. Це має відбити будь-яке співчуття та симпатію до українців, а також укріпити населення в думці, що всі злочинні дії проти України є виправданими. А враховуючи так зване побєдобєсіє на самій росії, ситуація виглядає ще більш критичною. Російський обиватель має бачити своїх військових як таке собі продовження героїчних дідів, які перемагали нацистів в 40-х. А українців – як тих людей, які захоплювали території інших країн та масово нищили їх населення.
Твердження про другосортність іншого народу, заперечення його права на існування, неприкритий шовінізм та імперські амбіції – все це не заважає пропагандистам зображати Росію як головного борця з нацизмом. Так, 3 квітня 2022 року на сайті російського державного агентства новин РИА Новости була опублікована стаття політтехнолога Тимофєя Сергейцева під назвою «Що росія має зробити з Україною?». Сам пропагандист позиціонує українців як «пасивних посібників нацистської влади». За його словами, гіпотеза «народ добрий – влада погана» у випадку України не працює. Але покарати всіх українців неможливо суто по технічним причинам. Тому, на думку Сергейцева, вони підлягають «перевихованню та денацифікації». А для цього потрібно знищити українську державність як таку, а також створити на її території низку так званих народних республік, які би повністю контролювалися росією. Знищенню підлягає і нинішня українська влада. Також пропагандист хоче забезпечити воєнну присутність росії на українських теренах.
Сам Сергейцев неодноразово наголошував на «штучності» України. За його словами, прагнення українців до незалежності завжди завершується нацизмом. Тому, за словами пропагандиста, так звана «денацифікація» неминуче буде й деукраїнізацією. Також автор не проти фізичного винищення українців. Громадян, які стали на захист країни, він хоче вбивати якомога більше. Що стосується цивільних, то вони мають по-максимуму пережити всі тяготи війни. На думку Сергейцева, всі українці мусять спокутувати провину перед росією. Він хоче бачити жорстку цензуру в політиці, культурі та освіті. Він бажає створення так званих «народних міліцій» з числа колаборантів, хоче репресій проти противників окупаційної влади, примусових робіт по відновленню інфраструктури, яку самі росіяни і знищили. Сама назва «Україна» має бути заборонена. А в кінцевому етапі має відбутися остаточна асиміляція українців та інтеграція України в «російську цивілізацію». Отакі от фантазії. На думку Сергейцева, втілення цього плану займе щонайменше 25 років.
А таких Сергейцевих там дуже і дуже багато. І вони нічим себе не обмежують. Мова ворожнечі лилася з російських та проросійських медіа роками. Поступово вона вилилась до закликів війни та знищення України. Як наслідок, частина росіян тепер руйнує наші міста, вбиває, катує та ґвалтує наших людей. А частина все це або активно схвалює, або мовчить та робить вигляд, буцімто все в порядку.