14 червня – 124 річниця зі Дня Народження національного Героя українського народу, організатора Корпуса січових стрільців, засновника Організації українських націоналістів, полковника Євгена Коновальця.
ПОЛКОВНИК ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ
Народився 14 червня 1891 р. в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку закінчив 1909 року, студіював у Львівському університеті (правничий факультет), готувався до юридичної праці. Вивчаючи юридичні дисципліни, пройшов ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Правничі науки – „хліб” для юриста, а знання рідної історії – це не лише поширення діапазону наукових знань, а й основне підґрунтя для людини, що прагне формувати політичну думку.
Передовсім інтелігент, усвідомивши підневільний стан свого народу, повинен шукати шляхів виходу з того стану. Молодого Коновальця і його побратимів розв’язка цього питання хвилювала. У тогочасної студентської молоді домінуючою була думка про здобуття державної незалежності. Тож недарма такого широкого розголосу набув реферат Дмитра Донцова, виголошений на Другому Всеукраїнському студентському З’їзді в липні 1913 року у Львові: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання”.
У 1914 році Євген Коновалець був мобілізований до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. Звільнившись у результаті Березневої революції, восени 1917 року, бажаючи віддати свій труд новоутвореній українській державності, молодий офіцер подався до Києва, де приступив до організування українських Збройних Сил, спочатку куреня Січових Стрільців, а згодом і Корпусу. Моральна сила, високий авторитет, сталева воля Євгена Коновальця виростали з його сильного характеру, націоналістичного світогляду, політичної дії воїна-революціонера.
Євген Коновалець знав, що в боротьбі за державну самостійність і за укріплення держави найголовнішою й фізичною силою є добре зорганізована, глибоко патріотична й добре вишколена армія. 27-літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Підлеглі Коновальцеві Січові Стрільці разом зі своїм командиром зберігали культ соборності. Коли виникла потреба переходу на Захід України, де розгорілися бої з польськими озброєними частинами, вони залишились в Києві, вважаючи, що саме в Києві – у столиці – вирішуватиметься доля відновленої Української Держави. “Шлях до вільного Львова веде через вільний Київ”, – стверджував Коновалець.
Після Поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох громадян України охоплювали відчай і апатія, Є. Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея. Постала необхідність творення організованої сили, оскільки, „Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба” (Є. Коновалець).
У 1920 році утворено Українську Військову Організацію (УВО), яку в липні 1921 року очолив полковник Є. Коновалець. Ішлося про збереження й укріплення військового кістяка. Згодом постала необхідність будувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року з ініціативи Є. Коновальця та його однодумців, у результаті ретельної підготовки через консолідацію найкращих політично-патріотичних революційних сил Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності – московських більшовицьких сатрапів і польської окупаційної шовіністичної влади.
Червона Москва після знищення Симона Петлюри бачила в особі Є. Коновальця свого головного противника. Висланий більшовиками терорист Павло Судоплатов підсунув полковникові пекельну машину, від вибуху якої 23 травня 1938 року в Роттердамі обірвалося життя борця за Україну. Сталося це через 12 років після вбивства Симона Петлюри.
„У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю” – ці слова полковника Коновальця і сьогодні є дороговказом для молодого покоління українців.
Євген Коновалець – Воїн і Провідник
Є люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. І тому говоримо про Євгена Коновальця.
Йому було відпущено тільки два десятиліття для служіння Україні, і він не згайнував із них ні хвилини, а використав сповна – буквально до останньої секунди.
Інтелектуал, інтелігент, він міг прислужитися народові в багатьох сферах, але вибрав шлях воїна: спочатку – захисника новонародженої української державності, а потім – воїна і провідника української національно-визвольної революції. Бо вважав, що саме на цьому шляху зможе зробити найбільше для нації, яку чекали цілі десятиліття нерівної і кривавої боротьби за своє право бути.
Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українця-громадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації.
Найвище досягнення, найголовніший спадок Полковника і його найбільший дар своєму і наступним поколінням борців за Україну – національний революційний орден: Організація Українських Націоналістів (ОУН).
Організаційний геній Полковника Коновальця багатоаспектний і виявився в багатьох здобутках. Ось тільки деякі з них.
На відміну від інших чільних діячів українських визвольних змагань 1917-1920 років, він – воїн і командир, на якого орієнтувалися тисячі його колишніх підлеглих і побратимів, – першим збагнув революційний дух, націозахисну суть і державотворчий смисл українського націоналізму.
Він першим зрозумів, що окупаційній політичній системі можна ефективно протиставити тільки іншу, власну, національну ідейно-політичну систему.
Він творив УВО й ОУН не “під себе”, не як лідерські об’єднання, а саме як ядро ідейно-політичної системи поневоленого, але не скореного народу.
Він творив ОУН передусім як революційну, конструктивну, ідеологічну, національно-державотворчу, а не тільки як визвольно-політичну організацію.
Він геніально розв’язав проблему формування ідеології ОУН і проблему консолідації тодішніх націоналістичних сил.
Він задав визначальні критерії-параметри свідомості та діяльності націоналіста: націоналістична ідейність, революційність, державність, соборність, самостійність.
Він створив ОУН як ефективну систему людинотворення і націотворення, здатну до регенерації і саморозвитку навіть за умов безпощадних переслідувань і постійних кадрових жертв.
Він збагнув суть творчості Дмитра Донцова: не навчати націоналізму як якоїсь політичної науки, а передусім – пробудити в українцеві українця. Решту зробить ідея, самоосвіта, життєвий досвід, а головне – участь у боротьбі за державність нації.
В епоху європейського вождизму він не концентрував влади для себе, а щедро ділився повноваженнями з іншими, тому творив із людей не свої спрощені копії, а свідомих і відданих справі соратників і був потрібен усім.
Він мав багато бойових друзів і був авторитетним для людей зрілих, тому міг опиратися саме на них, але зробив головну настанову на революційну молодь, чим надав максимального динамізму національно-визвольному рухові.
Він створив ОУН як революційну організацію для здійснення національної революції, і без цієї суспільної функції всяка інша політична діяльність шкідлива для ОУН.
Він створив ОУН як ідейно-політичний орден, і тільки такою ця організація була, є і буде необхідною нації.
Він створив Організацію, яка не тільки вибрала концепцію опори на власні сили, але яка випрацювала досконалу методику творення, примноження та ефективного використання цієї сили для вирішення головної і визначальної проблеми народу – створення власної національної держави.
Він шукав підтримки на всіх континентах, у різних країнах і середовищах, але при цьому ніколи не торгував ідеями і програмовими засадами ОУН, суверенітетом чи інтересами України, ніколи не використовував цю підтримку для власного політичного самоутвердження чи вигоди, а завжди і виключно – для забезпечення діяльності Організації та розгортання українського національно-визвольного руху.
У пеклі боротьби нації на всіх фронтах він явив велику мудрість, велич духу і провідницьку передбачливість, зорієнтувавши ОУН не на безперспективну боротьбу ПРОТИ, а на надихаючу боротьбу ЗА – за свободу і державність нації.
Він зробив українську національну ідею пріоритетним, фундаментальним і неодмінним фактором української політики, якому нема і не може бути заміни чи альтернативи, і змусив виступати під гаслами національної державності інші, часто дуже далекі від націоналізму українські організації.
Він започаткував через ОУН якісно нову, не оборонно-ситуативну, а офензивно-креативну (наступально-творчу) політику, яка породила цілу плеяду видатних політичних діячів і зробила мільйони українців активними учасниками політичного життя і реальними творцями історії України.
Він ніколи не ставив перед людьми куцих і ницих “посильних” цілей, а тільки найвищі, національно значимі, тому творив не політичних карликів, а велетів духу – людей високої Ідеї і героїчного Чину в ім’я нації.
Він і досі виступає знаковою фігурою, за ставленням до якої визначаємо своїх і чужих та міру націоналізму як в окремих людях, так і в цілих об’єднаннях.
Такі, як Полковник Коновалець, із життя ідуть не в небуття, а в безсмертя, у могилу лягають як в окоп на передовій лінії оборони нації, а їх розсіяні по планеті могили стають для кожного нового українського покоління незрадливими орієнтирами на шляху в майбутнє і непоборними бастіонами українського національного духу.
Тому Євген Коновалець – не тільки святий образ у нашому історичному іконостасі. Він був, є і завжди буде надійним соратником, духовним провідником і Великим Полковником для всіх поколінь борців за Українську Соборну Самостійну Державу.
Прагнемо успіху – учімося в Полковника Коновальця, діймо як Полковник Коновалець, звіряймо свій життєвий шлях за Полковником Коновальцем. Бо він – символ нашої сили, слави і боротьби.
З ним – переможемо.
І хай допоможе нам Бог!
Слава Україні! Героям Слава!
Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери
полковник Василь Іванишин
2003-2006 рр.
Євген Коновалець – Воїн і Провідник
Євген Коновалець
(1891 — 1938)
військовий, громадський і політичний діяч
Боротьба за незалежність, державність — особлива і трагічна частина історії українського народу. Чільне місце у ній посідає засновник Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) Євген Коновалець.
Євген Коновалець народився 14 квітня 1891 р. в селі Зашкові на Львівщині в сім’ї народних учителів, Михайла та Марії. Мав брата Мирона (правник, журналіст і громадський діяч, голова Спілки українських журналістів на чужині).
Після закінчення школи вчився в Академічній гімназії у Львові. У 1909 р. вступив до Львівського університету на факультет права.
Ще у гімназії (а згодом в університеті) Євген виступав із рефератами на селянських зібраннях, налагоджував діяльність читалень. У рідному селі ініціював будівництво “Народного дому”, де розмістилися просвітницька установа, крамниця, було закладено кредитний кооператив.
В університеті Євген був секретарем львівського відділення “Просвіти”, вступив до “Українського студентського союзу”, який об’єднував студентські товариства всієї Австро-Угорщини. 1910 р. у процесі 101 студента був притягнутий до суду. Як представник молоді був у ЦК Української національно-демократичної партії. На II Всеукраїнському студентському з’їзді Коновалець виступив з доповіддю “Справа самостійного українського університету у Львові”. У запропонованій ним резолюції з п’яти пунктів визначались мета і завдання студентства, наголошувалося, що “українська молодь не зрікається ніяких способів боротьби, які в даній хвилі могли б причинитися до здобуття самостійного українського університету у Львові”.
Помітний вплив на формування світогляду Коновальця мав Д. Донцов. Відомо, що останній із групою молодих політичних діячів прибув до Львова, тікаючи від переслідування царського уряду за участь у революції 1905 p., і був запрошений виступити на цьому ж з’їзді. Знайомство із Донцовим дуже сприяло усвідомленню Євгеном необхідності боротьби за самостійну Україну.
Хороший досвід політичної боротьби за українську справу Коновалець отримав у “Тіснішому народному комітеті”, де вирішувалися найактуальніші питання української політики. Він спілкувався з визначними галицькими політиками, зокрема, головою Національно-демократичної партії К. Левицьким, В. Охримовичем, Є. Петрушевичем, В. Бачинським, Л. Цегельським, головою “Просвіти” І. Кивелюком та ін. “Контакт і знайомство з людьми того кола, — згадував Коновалець, — дали мені змогу добре зрозуміти принцип соборності України і керуватися ним опісля як основною засадою в моїй подальшій праці”.
З початком Першої світової війни Євгена призвали до війська (19-й полк крайової оборони Львова). Після чотиримісячної старшинської підготовки він, уже хорунжим, у складі похідної сотні відбув на карпатський фронт. У 1915 р. в одному з боїв на горі Маківці потрапив у російський полон.
Перебуваючи в приволзькому містечку Чорний Яр (згодом у Царицині), Коновалець разом із полоненими українськими січовими стрільцями організував Царицинську українську раду, котра виросла в численну організацію, створивши український батальйон із наддністрянських військовополонених.
Коновальця не полишала думка: “Бути корисним для свого народу в таку історичну пору”. І він вирішує негайно повертатися на батьківщину. В липні 1917 р. Коновалець відвідав Київ і, повернувшись до табору, розповів полоненим стрільцям про становище в Україні. Незабаром група колишніх стрілецьких старшин прибуває до Києва, де Коновалець налагоджує зв’язки з членами “Галицько-буковинського комітету допомоги жертвам війни”, який діяв за згодою Центральної Ради.
Наприкінці жовтня 1917 р. на київському віче галичан і буковинців Коновалець наголосив на нагальній потребі створити західноукраїнську військову частину. За згодою Центральної Ради 12 листопада було організовано “Галицько-буковинський курінь січових стрільців” і видано “Відозву гуртка старшин західних земель” із закликом вступати до лав січовиків. До Києва прибула ще одна група старшин УСС, які рядовими стрільцями вступили до куреня. 19 січня 1918 р. на зборах, з метою збереження військової дисципліни, замість солдатських рад до керівництва було запрошено досвідчених старшин і командиром обрано Коновальця. Помічником — Андрія Мельника.
Бажаючих прибувало все більше, тому підрозділ перейменували на Перший курінь січових стрільців.
При військовій організації орієнтувалися, насамперед, на досягнення державної незалежності України у складі всіх її регіонів. Один із основних принципів Стрілецької ради був: “Самостійна Українська Народна Республіка, зложена з усіх українських земель, із таким внутрішнім устроєм, який вирішить вільна воля українських громадян без впливу війська з його насильницьким багнетом”.
На час діяльності Центральної Ради у Києві перебувала значна кількість військ, які спершу зголошувалися захищати її, як і загалом УНР, однак здебільшого, при першій небезпеці, оголошували нейтралітет або вичікували, хто ж кого переможе — українці чи росіяни?
Член Центральної Ради М. Ковалевський у своїх спогадах відзначив військові здібності Коновальця “Він виявив тоді великий хист, організовуючи першу сотню січових стрільців… Ця галицька формація дуже корисно відрізнялася від наших українських, стихійно створених частин не тільки своїм зовнішнім, так би мовити, муштровим виглядом, а й своїм високим національно-моральним станом і дисципліною”.
Можливо, саме щира відданість січових стрільців українській справі переконала М. Грушевського сформувати з УСС військо — на випадок захисту держави. “З огляду на велику цінність галицьких січових стрільців, що організувались на Україні з військовополонених і відігравали важливу прислугу в боротьбі з більшовиками, дуже бажано було в даній хвилі дістати такі січові дружини з Австрії”, — писав він у січні 1918 р. Стрільці виступили на захист держави під час збройного повстання більшовиків у Києві 29 січня 1918 р. У боях вони втратили половину складу вбитими й пораненими… Сотник В. Кучабський, згодом автор історії січових стрільців, писав, що стрілецтво тоді врятувало Центральну Раду, а з нею — українську державність.
Січові стрільці під командуванням Коновальця брали участь у боях проти більшовицьких військ Муравйова, забезпечували евакуацію Центральної Ради до Житомира (згодом — до Сарн). Повернувшись на початку березня 1918 р. до Києва, уряд УНР прийняв рішення залишити стрільців як “гвардію війська України” для несення гарнізонної служби. 10 березня 1918 р. курінь було переформовано в полк січових стрільців. На кінець квітня в полку налічувалось близько 3 тис. добре навчених, озброєних стрільців. Коновальцю уряд УНР присвоїв звання полковника.
Центральна Рада виявилась неспроможною протистояти загарбницьким діям німецьких окупантів й остаточно втратила підтримку народу. З іншого боку, запідозривши уряд у невиконанні умов Брестської угоди (вивезення продовольства і сировини), німецьке командування вирішило ініціювати гетьманський переворот. 29 квітня 1918 р. з’їзд Української демократично-хліборобської партії (відстоювала інтереси великих землевласників), спираючись на підтримку окупантів, проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Того ж дня новий уряд видав маніфест про створення “Української Держави”.
Коновалець, підтриманий Стрілецькою радою, не погодився служити новій владі, заявивши, що армія має бути силою народу, а не якоїсь партії. 30 квітня 1918 р. стрілецькі казарми були оточені німецькими військами й наступного дня роззброєні.
Скоропадський запросив до свого уряду відомих українських діячів В. Липинського, Д. Донцова, Д. Дорошенка. Коновалець, зваживши всі “за” і “проти”, порушує питання про відновлення стрілецького війська. Посередником виступив міністр закордонних справ Д. Дорошенко. 23 серпня 1918 р. загін знову сформовано, з місцем перебування у Білій Церкві.
Тим часом над новою владою нависає небезпека, й ініціатором її виступає Український національний союз, очолюваний В. Винниченком. Антигетьманський курс також взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з Симоном Петлюрою. Спочатку вони вели переговори зі Скоропадським. Але, не дійшовши згоди, вирішили піднімати повстання в ніч із 13 на 14 листопада, для чого була створена Директорія на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою.
Її основною військовою силою став полк Коновальця. Саме йому належить провідна роль у поваленні влади Скоропадського. Даючи оцінку політичним діячам та їх ролі у повстанні, головний організатор перевороту Винниченко надзвичайно високо характеризував полковника. “Коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі революції, то перше місце належить Коновальцю, голові полку Січових Стрільців, який стояв у Білій Церкві, та його штабові…” Він зазначає, що справа була майже безнадійною, бо виступили лише з одним полком січовиків, який проявив воістину героїзм.
З військ, які перейшли на бік Директорії, було сформовано дивізію, а згодом — корпус під керівництвом Коновальця, який з іншими військовими частинами повів його на столицю і здобув її (14—15 грудня), ставши комендантом міста.
В дослідженнях, присвячених цим подіям, на адресу стрільців часто закидається політичні помилки, погроми, допущені в період перебування Директорії при владі. Тоді ще голова Директорії Винниченко писав, нібито військові вирішували і політичні, й соціальні справи: вводили облоговий стан, встановлювали цензуру, забороняли збори… Йому властиво було відмежовуватися, особливо через багато років, від своїх політичних переконань і діяльності, зокрема від Директорії, яку очолював. А звинувачувати — насамперед оточення (Коновальця в тому числі, хоч той не був членом уряду). Останній так прокоментував ситуацію: “Директорія, як верховна влада Української Народної Республіки, звалювала своїми наказами на січових стрільців усі можливі функції влади, а коли січові стрільці, як і передбачалося, не могли впоратися з накладеними на них обов’язками та запобігти анархії й розвалові, тоді Директорія, передусім її голова, зробили січових стрільців винуватцями всіх промахів і лих”.
Влада знову не могла взяти під контроль ситуацію в Україні, вирішити завдання, висунуті в запізнілій Декларації. Міжфракційні конфлікти викликали невдоволення серед населення. А прорадянські симпатії уряду допомогли більшовицьким агітаторам схилити на свій бік військових, переважну більшість яких становили селяни. Це призвело до розвалу армії, появи різноманітних отаманів, анархії.
У боях з радянськими військами УНР зазнала значних втрат. Боєздатною залишилася дивізія січових стрільців, яка в січневих і лютневих боях теж зазнала поразки. Наприкінці лютого 1919 р. її перекинули в район Проскурова — для реорганізації і поповнення.
В березні командування дивізії (спільно зі Стрілецькою радою) оголосило Декларацію, в якій виклало свою позицію стосовно політичної ситуації в Україні: “Січові стрільці, які разом із масами українського народу скинули гетьмана, зламали його реакційний режим, виступили проти гетьмана по проголошенні маніфесту з 14 листопада 1918 p., яким він хотів прилучити Україну до Москви, боролись, борються і боротимуться за суверенність українського народу…” Дотримуючись принципів самостійної України, стрільці заявили, що виступають проти втручання чужих сил у вирішення політичних, соціальних, економічних питань держави. Головне для них — інтереси українського народу, і якщо він захоче, вони беззастережно “підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок”.
Член Центрального Комітету УСДРП (керуючий справами Директорії) П. Христюк висловив своє ставлення до січових стрільців та їхньої Декларації: “Січове стрілецтво було дійсно відданим Українській Державності військом: відважним, хоробрим, сміливим, свідомим цілі, повним самопожертви. Одного тільки йому бракувало: класової робітничо-селянської свідомості та соціалістичного виховання”. Прикро, але зазначені “достоїнства” українського уряду (який не розумів, що у становленні держави прояв національної свідомості є вищим від класової) спричинилися до його повалення.
Незважаючи на деякі військові успіхи, становище УНР лишалося хитким. 30 серпня 1919 р. вдалося звільнити Київ, але надвечір його зайняли війська Денікіна. Директорія звернулася до нього з пропозицією спільних дій проти більшовиків, але царський генерал вимагав передати війська під його командування. Тоді С. Петлюра звернувся по допомогу до Польщі: таємно від галичан, які на той час перебували у стані війни з поляками, було домовлено про передачу полякам Східної Галичини в обмін на військову допомогу.
Січових стрільців, оточених ворожими арміями, у Чорториї було розпущено й інтерновано в польських таборах. У Луцькому таборі знаходився Коновалець. Навесні 1920 р. йому вдалося виїхати до Варшави.
Почуття обов’язку перед народом спонукало стрільців шукати нові форми й методи боротьби. На західноукраїнських землях, а також за кордоном виникали різні військові організації, центри, гуртки, в яких дискутувалося питання про подальшу долю України.
Коновалець вважав, що необхідно вести збройну боротьбу з окупантами на всіх українських землях і що лише успіхи в цій боротьбі змусять міжнародну дипломатію вирішити українське питання в бажаному руслі — створення суверенної держави.
Старшини О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський та ін. у вересні 1920 р. для продовження боротьби створили у Львові тимчасову Начальну колегію Української військової організації (УВО). В липні 1921 р. її було перейменовано на Начальну команду УВО. Очолив організацію Коновалець. Він скликав нараду (близько 100 колишніх військових старшин), на якій визначив завдання нової підпільної революційної організації. Головні з них: УВО у політичній діяльності має спиратися на принципи самостійності; боротися з будь-якими проявами радянофільства і полонофільства; готуватися до тривалого періоду польської окупації й активізувати всі сили народу, звернувши особливу увагу на молодь, жіноцтво, селянство й робітництво; боротися з ворожими українській ідеї теоріями і практичними діями; пропагувати ідеї соборності. Серед українського населення Галичини, яка перебувала під владою Польщі, була широко розповсюджена брошура “УВО” з відповідними матеріалами: “УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності… УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з’єдинену Державу… УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити того, щоб грядущі події заскочили український народ непідготовленим, як це мало місце у роках 1917—18”.
Ця організація виникла як революційний рух військовиків, що боролися у складі армій УНР і УГА. Але членом УВО могла бути кожна національно свідома особа — незважаючи на партійну приналежність. Коновалець та його соратники вважали, що такий підхід буде лише на користь справі, адже дасть можливість об’єднати найкращі сили з середовища всіх українських політичних партій, груп і громадських організацій.
Поступово УВО поширила свій вплив на всі західноукраїнські землі, стала важливою політичною силою в Західній Україні. Це була добре згуртована команда, до складу якої входило багато досвідчених вояків. УВО була, насамперед, військовою організацією, що в нових умовах політичної дійсності, на думку Коновальця, мала очолити боротьбу за незалежність України. Крім того, УВО прагнула об’єднати дії всіх українських політичних партій, характеризуючись уже як національна, на позапартійних принципах, армія. “Українська Військова Організація, — зазначав член УВО С. Ленкавський, — вважала себе не за партійну організацію, а за загальноукраїнську організацію, за таємне військо української держави, за організацію для боротьби за елементарні права нації, за її державну самостійність”.
Основною територією діяльності УВО була Галичина, поділена на 13 військових округів, а ті — на повіти, очолювані окружними й повітовими командами УВО.
Коновалець мріяв про ведення боротьби проти більшовиків на Наддніпрянщині. За його наказом восени 1920 р. до Києва прибули колишні стрілецькі командири Андрух, Романенко й Нерослик. Вони створили Центральний революційний комітет, що прагнув об’єднати повстанські загони і групи, всіх бажаючих для підпільної боротьби проти імперської Москви. На той час радянський уряд дозволив повернутися на батьківщину колишнім військовим і цивільним, які боролися за вільну Україну (більшість із них згодом було репресовано, чимало загинуло по тюрмах і таборах).
Однак вести боротьбу в умовах жорстоких переслідувань ЧК було нелегко. В середині 1921 р. було заарештовано 39 осіб. Усі вони загинули.
Ще одним важливим напрямком УВО Коновалець вважав ідеологічно-політичну діяльність. Низові ланки вели пропагандистську роботу, виходячи з таких настанов: найвищою людською спільністю є нація; народ-нація може жити повним життям і розвивати свої найкращі якості лише у суверенній державі, яку має здобути й боронити власними силами; вся національна спільнота має включитись у боротьбу з окупантами, перешкоджати їм займати державно-громадські ділянки. Боротьба — це не вступ до УВО, а насамперед — активна громадянська позиція.
Окупувавши українські землі, поляки розпочати масові арешти та інтернування українців. За деякими даними, в період 1919—1923 pp. жертвами польського терору стали 100 тис. українців. 1919 р. скасовано всі українські кафедри у Львівському університеті, українцям заборонено вступати до вузів, розгорнуто кампанію з ліквідації системи української освіти. 1920 р. скасовано Галицький сейм, ліквідовано автономію краю, назву “Східна Галичина” замінено на “Східна Малопольща”. Тоді ж польський уряд видав закон про повний контроль над українською кооперацією, тисячам колишніх державних урядовців заборонено займати державні посади. Українських селян позбавлено права на землю, широкого розмаху набула колонізація галицької території: стали масово прибувати польські цивільні й військові колоністи. Польська влада заборонила видання української преси, закрила часописи “Вперед” і “Українська трибуна”. З усіх урядових установ на території Галичини знято вивіски українською мовою. Заборонено самоврядні повітові ради й відділи, більшість громадських рад розпущено, замість них призначено урядових комісарів. Ухвалена польським сеймом 17 березня 1921 р. конституція проголошувала єдиноначальну центральну законодавчу й виконавчу владу без забезпечення українським землям територіально-автономних прав. У травні 1921 р. ліквідовано давній Галицький крайовий банк. У такій політичній ситуації Українська військова організація мала очолити боротьбу українського народу проти полонізації галицьких земель.
Євген Коновалець як провідник УВО відкидав будь-які орієнтації — чи то на Польщу, чи то на СРСР — як безпідставні і шкідливі для української справи, також вирішив боротися і проти українців, які пішли на співпрацю з окупантами. Висунувши такі гасла й визначивши свою політичну лінію, УВО розгорнула широкомасштабну революційну діяльність з метою мобілізації мас на боротьбу проти окупаційної влади.
Перед низовими ланками було поставлено завдання провести масові антипольські заходи, зокрема: бойкотувати присягу на вірність польській державі (її вимагала польська влада від українців, які ще обіймали різні державні або громадські посади); бойкот загального перепису населення Західної України як частинки польської держави (листопад 1921 p.); бойкот виборів до польського сейму (листопад 1922 р.). Суть протестів полягала в тому, що участь українського населення у виборах свідчила б про законність польської влади, і це дало б привід Антанті визнати Західну Україну інтегральною частиною Польщі, а українську справу — її внутрішньою проблемою. Ще однією важливою частиною опору УВО вважала бойкот військового призову. Присягнути польській армії — значить присягнути на вірність польській державі.
Провідники УВО на терор окупантів відповідали силовими методами. Водночас чітко заявляли, що це — тільки через політику гноблення українського народу як з боку польських, так і з боку радянських окупантів. Така самооборона “піднімає почуття людського достоїнства у всіх понижених і поневолених та прочищує атмосферу загальної вимушеної підлеглості. Кожен терористичний акт за кожного разу показує, що не можна задушити в народі прагнення до свободи”.
Польський уряд розгорнув проти УВО масові репресії. За Коновальцем та членами Начальної команди здійснювався агентурний нагляд. В жовтні 1922 р. він змушений був залишити країну. Керівництво УВО на західноукраїнських землях очолив полковник А. Мельник, який прибув з-за кордону. Було домовлено, що він очолюватиме УВО лише на час відсутності Коновальця. Однак умов для повернення не було. Тоді ухвалили перевести Начальну команду за кордон, а на українських землях і далі діяла Крайова команда. Влітку 1924 р. Мельника було заарештовано й ув’язнено на п’ять років.
На той час серед української громадськості Галичини та за кордоном виникло чимало націоналістичних партій і груп. Коновалець прагнув виробити чітку політичну платформу — націоналістичну. Тому стало обговорюватися питання про об’єднання всіх сил. Нарешті, між керівниками таки було досягнуто домовленості про скликання конференції українських націоналістів, яка пройшла 3—7 листопада 1927 р. в Берліні. Було обрано тимчасовий Провід українських націоналістів (ПУН) на чолі з Коновальцем. До складу також увійшли М. Сціборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець. Проте не було вирішено найголовнішого, чому заважали два різні підходи шодо організаційного оформлення українського націоналістичного руху. Одна з пропозицій полягала в тому, щоб існуючі організації самоліквідувалися і створили нову, а друга — щоб об’єднатися з одним координаційним центром. Конференція більшістю голосів висловилася за першу пропозицію, однак остаточне вирішення питання було перенесено на другу конференцію, шо відбулася 8—9 квітня 1928 р. в Празі. На ній було прийнято рішення про об’єднання всіх українських організацій націоналістичного напряму в одну.
28 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Перший Конгрес українських націоналістів, який відкрив Коновалець. Було проголошено створення Організації Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу (ПУН) обрано Коновальця, одночасно він залишався керівником УВО, яка ще існувала самостійно (згодом була перетворена на військову реферантуру ОУН).
Ідея боротьби за соборну Україну на Конгресі була визначальною. У заключній промові Коновалець наголосив на завданнях щойно створеної ОУН: “Необхідно ще раз коротко узмислити і величину нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і домогтися відновлення Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягти тільки революційними — ніколи ж еволюційними — шляхами”.
Від імені Конгресу видано “Відозву” до українського народу, в якій окреслено шляхи побудови незалежної держави. Підсумовано, що боротьба нації за незалежність 1917—1920 pp. закінчилась поразкою. Українські землі були розчленовані між сусідніми державами. “Але в огні боротьби, — наголошувалося у відозві, — вибуяло в українському народові незламне прагнення волі…”
На думку Коновальця та його прихильників, ОУН мала стати надпартійною організацією (принципи, схожі з ОВУ), об’єднавши всіх для втілення не якоїсь партійної програми, а національної ідеї.
Здобувати ж державну незалежність за тих складних умов — повної окупації України (СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина) — можна було лише збройною боротьбою. У постанові Конгресу наголошувалося: “…лише військова сила, що спирається на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави”.
Надаючи надзвичайного значення військовому питанню, Коновалець виголосив конструктивну доповідь “Військова справа”. Також опрацював розділ постанови “Військова політика”, в якій стисло виклав концепцію збройної боротьби проти окупації українських земель. Крім того, очолив Військову комісію.
У постановах Конгресу ОУН було визначено устрій майбутньої незалежної України, форму державної влади відповідно до трьох етапів державного становлення — національного визволення, державного утвердження й наступного розвитку.
Під час визвольної боротьби “лише національна диктатура” зможе подолати опір ворогів. Після перемоги національної революції і відновлення державності настане перехідний період, коли глава держави “матиме за завдання підготувати створення найвищих законодавчих органів на засадах представництва всіх організованих суспільних верств”. На чолі держави має бути обраний представницьким органом глава держави, який призначить виконавчу владу, звітну перед ним та найвищим законодавчим органом.
Основу адміністративного устрою української держави має становити місцеве самоврядування, кожен край — мати свій представницький законодавчий орган, а також свою виконавчу владу.
Лідери ОУН, насамперед Коновалець, вважали, що УНР зазнала поразки в боротьбі за державність через надмірний демократизм і лібералізм тодішніх політичних діячів. Тому Провід ОУН рішуче відкинув демократію як спосіб політичної діяльності в боротьбі за незалежність України. В постановах Конгресу було зазначено, що ОУН будується на “засадах усеукраїнства, надпартійності й монократизму”. Структурно вона базувалась на запозичених з УВО військових принципах — вищим командним ланкам підпорядковувались і виконували їхні накази низові ланки.
Організація відстоювала принципи приватної власності й вільної ініціативи у промисловості й торгівлі, виступала за розвиток кооперації, але державі мали підпорядковуватися ті галузі промисловості, які були важливими для оборони країни; також націоналізації підлягали природні багатства й залізниці.
У зовнішньополітичній діяльності, відповідно до принципів ОУН, майбутня українська держава відкидала традиційну орієнтацію на будь-якого історичного ворога, але будувала свої відносини з метою “осягнення суб’єктивної ролі України в міжнародній політиці”.
В окремому розділі визначено роль і місце ОУН в державі: організація “вестиме політику всеукраїнського державництва без придания їй партійного, класового чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру”. З метою поширення ідей націоналізму українців діаспори, 1929 р. Коновалець їздив до США і Канади, де були створені Організація державного відродження України (США) та Українське національне об’єднання (Канада).
За його ініціативою засновано громадські організації в Данцігу (Гданськ), Берліні, Відні, Брюсселі, Женеві, Парижі, Празі та ін.
На противагу українським політичним діячам, які національне визволення бачили в контексті універсальних політичних і дипломатичних шляхів, націоналісти були впевнені в ефективності саме революційних методів. В основу їх визвольної концепції було покладено принцип “перманентної революції”: постійні саботажі, диверсійно-терористичні акти, активний і пасивний опір всього народу. Необхідно було використовувати будь-яку тактику, методи й засоби боротьби, в тому числі й крайні. Коновалець зазначав: “ОУН — революційна організація і, як така, має до вибору різні методи підготовки революції”. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях (з 1933 р.) С. Бандера також був активним прихильником бойових і терористичних дій, мотивуючи свою позицію революційною принциповістю, бо в умовах окупації без цього не може існувати жодна революційна організація.
Великого значення Коновалець надавав міжнародному розголосові української справи. У відозві Проводу ОУН, виданій у листопаді 1930 р. з приводу саботажної акції, здійсненої членами організації на західноукраїнських землях та викликаної нею польської “пацифікації”, зазначалося, що українська еміграція зобов’язана підтримувати “шляхом міжнародної пропаганди справу українського соборного визволення”. У листопаді 1930 р. Провід ОУН надіслав до Ліги Націй меморандум про порушення Польщею прав національних меншин та недотримання міжнародних зобов’язань, взятих нею щодо українського населення. В грудні того ж року було надіслано ноту і меморандум до 27 країн світу.
Коновалець та його однодумці постійно вели пошук політичних союзників, сподіваючись із їх допомогою відновити українську державність. Але сильні європейські держави не були зацікавлені в появі нової країни. Водночас, вони певним чином підтримували антирадянський рух, у такий спосіб дошкуляючи сталінській тоталітарній системі, але, хоч як це прикро, мимовільно сприяючи посиленню репресій у радянській Україні.
До 1939 р. диверсійно-терористичні дії оунівців були реакцією на не менш жорстоку колоніальну політику польських властей. Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР, ОУН розгорнула боротьбу проти “совітів”.
Репресивні органи СРСР не полишали надії на знешкодження “буржуазних націоналістів”. У середовище УВО, ОУН, інші організації української еміграції, засилались агенти — насамперед для знищення значних осіб. Звичайно ж, головний удар було спрямовано проти керівника ОУН.
23 травня 1938 р. у Роттердамі агент ГПУ Валюх, увійшовши в довіру до Коновальця, передав йому пакунок, у якому була вибухівка. На шляху до готелю Євген Коновалець загинув… Нині стало відомо, що під псевдонімом Валюха діяв П. Судоплатов (згодом — генерал-лейтенант КДБ). Він зізнався, що вбивство Коновальця — справа його рук.