Вірш, написаний Дмитром Павличком у Тернополі, 20 травня 2007 року, під час святкувань міжнародного Шевченківського свята „В сім’ї вольній, новій”.
Бувають ночі темні, наче нетрі,
Коли сказати серцю треба — цить!
Бо ж видно із Говерли та з Ай-Петрі,
Що в центрі України щось горить.
То над Збручем стоїть несамовитий
Вогонь, як дух, прип’ятий до стовпа.
Вогонь! Горить бензиною облитий
Роман Шухевич, командир УПА.
Вже тих нема, що мертвого палили,
Гарячий попіл висипали в Збруч,
Щоб не воскрес, не вийшов із могили,
Не взяв відомсти зброю обіруч.
А він горить! Тріщать кістки, як дрова,
І серце палахтить, немов свіча.
На тім вогні палає наша мова,
Гартується, подібна до меча.
Вже тих нема, що той вогонь розклали,
Та ні! Подумай, подивися в ніч, –
В пітьмі очима блимають шакали,
Потворні створи імперських сторіч.
Вони чекають попелу і тліну,
Щоб замести сліди НКВД,
А він горить і гріє Україну,
Коли на неї льодовик іде.
А він горить і не стає золою,
І не чорніє мученицька плоть,
І над його душею золотою
Ридає подивований Господь.
Бувають ночі… Страшно бути в хаті.
Виходжу й бачу над Збручем вогонь.
То він горить на сталінській цераті,
І піт стікає з обгорілих скронь.
Роман Шухевич народився 07 липня 1907 року в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. По інших даних Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войціха), і охрещений 26 липня 1907 року в Успенській церкві, що на вулиці Руській. Навчався у Народній школі в Кам’янці Струмиловій (тепер – Кам’янка Бузька) в 1913-1917 роках.
У десятилітньому віці Роман вступив до Львівської гімназії, в якій у 1925 році здав матуру (іспит зрілості). Саме під час навчання у Львівській гімназії Роман Шухевич активно включається у вир національно-визвольної боротьби в молодіжних націоналістичних та багатьох спортових організаціях. Прилучається до праці в молодіжній сітці УВО.
В 1925 році Роман Шухевич стає повноправним членом УВО (Української Військової Організації).14 вересня 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки (Львівського Політихнічного Інституту), який з успіхом закінчив у 1931 році. Паралельно із навчанням у Львівській політехніці в 1928-1929 роках закінчив старшинську школу польської армії. Згодом, інкогніто, закінчив спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).
В 1929 році Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.
В 1930 році Роман Шухевич одружується з дочкою священика Наталією Березинською (1910 р.н.) В 1933 році в Романа і Наталії народжується син Юрко.
В 1934 році попадає до концлагеру в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.
В 1938-1939 роках приймає активну участь в організації “Карпатської Січі” та в керівництві нею. В той час коли Сталін і Молотов дружньо спілкуються із фашистами, Роман Шухевич керує важкими боями із фашистськими військами, захищаючи Закрпатську Україну.
В 1939-1940 роках Роман Шухевич Референт Зв’язку з Українськими Землями в СССР.
В 1940-1941 роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.
В 1940 році організує і очолює Український Легіон.
В 1941 році в Романа і Наталії народжується дочка Марія.
В червні 1941 року Український Легіон є єдиною українською військовою потугою на Українських Землях, котра захищає щойно створений уряд Незалежної України у Львові. Воїни Українського Легіону оволодівають важливими громадськими об’єктами у Львові та створюють умови для діяльності української влади по всій Україні.
Червень 1941 року – Львівське управління НКВД закатувало 5450 львів’ян, в тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича. На тілі були сліди страшних тортур, котрих зазнав Юрій Шухевич: виколоті очі, відрізані вуха, поламані пальці, руки, ноги, на спині і грудях вирізаний тризуб. Над тілом свого брата Роман Шухевич поклявся до смерті захищати людей від московького диявола. І цю обіцянку він виконав.
В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушине в катівнях Гестапо.
В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдом Тарас Чупринка.
В травні 1943 року рішенням Проводу ОУН Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 року Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому посту. В липні 1944 року Великий Збір Української Головної Визвольної Ради обрав Романа Шухевича (під псевдо Лозовський) Головою Генерального Секретаріату УГВР.
В 1945 році, коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Роман Шухевич під псевдо Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.
В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.
5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.
Шухевич. Перший серед рівних
В радянські часи весь негатив у зображенні українського визвольного руху ОУН-УПА зосереджувався на одному імені – Бандера. Його іменем називали всіх учасників цього руху, на нього спрямовувались найбільші зусилля з дискредитації, він був уособленням всього зла українського націоналізму.
Таким чином, пропагандисти СРСР по суті перетворили його в символ антирадянської боротьби. Інші провідні учасники руху залишалися в тіні.
Через те, коли минулого року патріотична громадськість розгорнула широку інформаційну кампанію з відзначення 100-літнього ювілею Романа Шухевича, супротивники виявилися не готовими до цього.
В перших публікаціях, спрямованих проти Шухевича, використовувалися виключно загальні пропагандистські заготовки радянської доби. Щойно згодом з’явилися окремі сюжети, присвячені вже спеціально Шухевичу. Їх основою був доволі стандартний посил: він – прислужник німців.
У країні, яка досі сприймає Другу світову війну у двоколірному висвітленні “наші та німці”, розвинути цілу інформаційну кампанію, спрямовану на дискредитацію Романа Шухевича, було неважко.
Людям, які не надто розбиралися у таких тонкощах, як різниця між Вермахтом та Абвером, які не помічали абсурдності в формулюванні “легіон СС “Нахтіґаль”, не обтяжували себе зайвим клопотом ознайомитися зі списками нагороджених німецьким Залізним хрестом і знають про неї в деталях завдяки російським серіалам, дуже легко було підсунути байки про “капітана СС”, “кавалера Залізного хреста”, “злочини “Нахтіґалю” у Львові”.
Проблема посилювалася тим, що ті, хто не сприймав закиди, від яких тхнуло радянською макулатурою 50-70-х років, не готові були вступати у дискусії через брак інформації.
Цей інформаційний вакуум не здатні були заповнити перевидані в Україні діаспорні видання: вони сприймалися як надмірно пафосні, та значною мірою вони такими й були, адже написані ще в 1950-1970-ті роки вони були інструментом у протистоянні радянській пропаганді.
Далеко не кожен був готовий присвятити час вивченню праць сучасних українських істориків, результатом яких є вкрай важливі, але малочитабельні монументальні збірники документів.
Тому, суспільні дискусії довкола місця і ролі Романа Шухевича в українській історії були доволі вбогими: з одного боку, стандартний набір звинувачень, з другого — зосередження виключно на їх спростуванні і майже жодного виходу поза ці рамки.
Не можна судити про певний історичний період чи робити висновки про конкретного діяча, виходячи виключно з реалій сьогодення. Таке явище має назву презентизм, і несумісне з методологією історичної науки.
Звичайно, в рамках сьогоднішніх “героїв від політики”, здатних лише тікати на лікарняний в критичні моменти, така людина як Шухевич – не формат: він радикал, нездатний на компроміси.
Не можна водночас вважати нормальними дії політиків, спрямовані виключно на самозабезпечення та розуміти жертовність тих, хто втрачав все за для своїх переконань.
Спробуємо абстрагуватись від сучасних понять про “перерозподіли ресурсів” та “боротьбу за електорат”, від переконання, що “все продається”, що “ідеологія політичної сили — це кілька кавалків списаного з Інтернету тексту”. Інший час, інші люди, інші мотиви, інші вчинки…
Терорист
Роман Шухевич народився в 1907 році у Львові, тоді ще частині Австро-Угорської імперії. Український національний рух щойно набирав обертів, в цій місцевості він не так уже й давно став із “русинського” власне “українським”.
Проте — на дворі ХХ століття, а це означає, що динаміка усіх процесів зростає в геометричній прогресії. Цей рух швидко оформляється в політичні партії, більш того, українці починають готуватися до збройної боротьби. Створюються чисельні громадські парамілітарні організації, метою яких є військова підготовка молоді: якщо завтра війна….
Тому, коли в 1914 прийшло це “завтра”, його сприйняли з великим ентузіазмом. В лавах австрійської армії створюється Легіон Українських січових стрільців – перше збройне українське формування більш, ніж за століття.
Так, це ще не була українська армія, вони були лише формуванням в лавах чужої армії, одягнені не в свої однострої, але це був шанс отримати зброю та військові знання.
Шанс, який українці чудово використали, адже саме ветерани Легіону згодом стали міцним ядром для української армії відновленої через кілька років держави. Тому цей досвід здавався таким очевидним і через десятиліття, в 1941 році…
7-12 років — це вік, коли дитина активно сприймає навколишній світ, формується як особистість. Роман формувався в бурхливі роки Першої світової війни, визвольних змагань 1917-1920-х років. Для нього події цього часу не є чимось далеким, що відбувалось десь за вікном: його найближча родина, батько, дядьки були активними учасниками цих подій.
Він, напевно, разом із ними переймався гордістю за свій народ, його вояків, що так швидко та ефективно захопили в листопаді 1918 владу у Львові та створили Західноукраїнську Народну Республіку, відчував гіркоту поразки, до якої привели Україну недолугі політики.
В його домі часто бував Євген Коновалець, один із тих, хто вирішив не складати зброю після 1921 року, а продовжити боротьбу. Можливо, спілкування з майбутнім творцем ОУН і визначило долю хлопця.
“Боротьбу програли політики, тепер своє слово мають сказати солдати” — твердили українські ветерани. Тоді, у 1921, було створено українську військову організацію, яка активною пропагандою та терором проти окупантів продовжувала боротьбу і готувала народ до національної революції.
Сьогодні, після 11 вересня 2001 року, терор як метод боротьби, однозначно засуджується, тому те, що українці вдавалися до нього, на думку декого, лише компрометує визвольний рух. Проте, це знову спроба судити про минуле з висоти сьогодення.
В 1920-ті роки жодних інших методів боротьби українці не могли собі дозволити. “Війна — це безсилля політики”, стверджує сучасний німецький філософ Гоффмайстер. Українці взялися за зброю тому, що не могли вирішувати питання свого визволення методами легальної політики.
Такі спроби робилися чи то в Західній Україні, де діяли кілька українських політичних партій, чи то в Радянській Україні, де намагалися використати для цієї мети єдину існуючу комуністичну партію.
Чим вони завершилися відомо – хто вважав, що партія може бути водночас і комуністична і українська, заплатили своїм життям за таку помилку, пішовши з нього добровільно чи з допомогою. В іншій частині українських земель наявність кількох українських депутатів не здатна була зупинити полонізації.
Тим більше ці політичні сили виявилися безсилими проти сталінської політики після “возз’єднання” в 1939 році: вони тихо саморозпустилися, проте це не врятувало їх активістів від репресій.
Тим часом УВО та ОУН, що стала по суті її продовженням, набували дедалі більших темпів розвитку і, врешті, саме люди, які боролися зі зброєю в руках у 1920-1930 роках, виступили єдиною силою, що стала на захист українців в роки Другої світової війни.
В цьому не було нічого унікально українського, саме через такий досвід: створення терористичної організації, її переростання в національно-визвольний рух та відновлення незалежності пройшли багато народів. Ті, хто сумнівається в цій істині можуть ознайомитися з історіями таких країн як Польща, Ізраїль та Ірландія.
Тому Шухевич, який виростав і виховувався на героїці вояків української революції та короткого періоду державності (десятки книг про це, надрукованих в міжвоєнний період в Західній Україні, виховали ціле покоління шухевичів), у дуже ранньому віці став терористом, аби стати солдатом українського визвольного руху.
Йому було лише 16, він міг ще довго мріяти про свої подвиги в майбутньому. Проте вже тоді він був людиною, чиї переконання та вчинки співпадали: він був переконаний, що лише збройною боротьбою українці можуть змінити ситуацію, а тому й узяв її в свої юнацькі руки.
В цьому його біографія схожа із життєписами інших відомих терористів — польського Юзефа Пілсудського, ірландського Майкла Колінза чи єврейського Менахема Бегіна. Згодом вони очолили визвольні рухи своїх народів, стали керівниками новоутворених держав, а відтак і загальновизнаними національними героями.
Важливо відзначити, що Шухевич не належав до тих, для кого революція та збройна боротьба були єдиним шляхом самореалізації. Шухевич походив із відомої та заможної української родини, отримав не тільки чудове виховання, але й освіту – навчався в Львівській політехніці та… консерваторії по класу фортепіано (факти, про які нечасто говорять, адже вони підважують образ “тупоголового карателя”.
Отже Роман міг стати заможним інженером, музикантом, бізнесменом (яким він навіть на деякий час і став), але обрав собі інший шлях, тому що був впевнений: переконання та дії мають співпадати.
19 жовтня 1926 року Роман бере участь в ліквідації (атентаті, як тоді казали) Станіслава Собінського, відомого полонізатора українських шкіл. Напевно, не легко було 19 річному хлопцеві відважитися на вбивство, навіть вбивство того, кого вважав ворогом.
Ще важчими стали його переживання, коли за здійснену акцію було затримано і засуджено іншу людину. Шухевич вирішив добровільно здатися поліції, проте керівництво УВО заборонило це зробити – емоційні юнацькі поривання не повинні ставити під загрозу продовження боротьби. Так, в стражданнях та сумнівах, гартувався його характер.
Впродовж наступних років Роман Шухевич керує бойовою референтурою підпілля, на його рахунку ціла серія організованих саботажних акцій, експропріацій, кілька атентатів. Класичний для революціонера набір видів діяльності.
Однією з цих акцій став замах на радянського консула у Львові в знак протесту проти організованого комуністичним режимом Голодомору. Безпосередній виконавець акції Микола Лемик добровільно здався поліції, аби мати можливість заявити про мотиви свого вчинку.
Далі — суд, смертний вирок, замінений згодом на довічне ув’язнення, вихід на волю після падіння Польщі в 1939, участь в Похідних групах ОУН влітку 1941, арешт і розстріл гестапо в Миргороді Полтавської області восени того ж року. Типова доля українського революціонера, а водночас “колабораціоніста” та “українсько-німецького буржуазного націоналіста”.
Очевидно, активна діяльність Шухевича не могла залишитися непоміченою польською поліцією: його неодноразово заарештовують, деякий час він був в’язнем концтабору “Береза Картузька”, організованого Польщею для боротьби з інакодумством.
Вихід на волю в 1937 році поставив Шухевича перед фактом важкого матеріального становища його родини, яка на той момент складалася з дружини Наталії та сина Юрія.
Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, “політично ненадійний” Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Єдиними виходом залишалося самому створити це місце.
Нічого не знаючи про новомодну сьогодні “стратегію блакитних океанів”, він діяв згідно її положень та вирішив зайнятися рекламним бізнесом. Створена ним фірма “Фама” стала першою української рекламною компанією в Галичині.
Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу “свій до свого по своє”, клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність в цьому “океані”, Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль.
Саме це стало запорукою його фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом. Проте навіть під елегантним костюмом трійкою, продовжувало битися серце солдата.
Володимир В’ятрович, Український інститут національної пам’яті, для УП
В’ятрович В. Шухевич. Перший серед рівних / Володимир В’ятрович // Url: [http://banderivets.org.ua/shuhevych-pershyj-sered-rivnyh.html]. Доступ – 08.05.2015