Проблеми в національно-патріотичному вихованні дітей і молоді на п’ятому році гібридної агресії Російської Федерації проти України знову на порядку денному

Нещодавно, в соціальних мережах жваво обговорювався пост Валерія Пекаря про тематику шкільних творів в школах України.

Чому ця тема викликала інтерес у пересічних громадян України?

Пояснення просте: тільки в Харківській області під час осіннього 2017 року призову кількість призовників віком від 20 до 27 років, що не з’явились до призовних дільниць, склала 64% від загальної кількості. Про що говорить ця цифра? Ця цифра є оцінкою тієї національно-патріотичної роботи, яка проводиться в Україні і Харківській області в умовах гібридної агресії Російської Федерації проти України..

Проблемою національно-патріотичного виховання Коордрада Харківського Євромайдану переймається ще з початку 2015 року. Проте, сказати, що якийсь прогрес досягнуто, не можна. В навчальних закладах міста Харкова так і області, як замовчувавався факт збройної агресії Російської Федерації проти України, так і продовжує замовчуватись. При чому, таке замовчування в системі освіти має місце не тільки на низовому рівні, де окремі керівники та вчителі навчальних закладів проросійсько налаштовані, а й на самому високому рівні, рівні керівників департаментів Міністерства освіти і науки України. Доказом цього є зміст навчальних програм та методичних рекомендації до них. П’ятий рік йде війна, десятки тисяч загиблих від рук адептів ідеології Русского Міра, а навчальні програми, методичні рекомендації всяких там кононенків і покроєвих на кшталт „мудрєватих кудрєйків, кудрєватих мудрєйків” тільки у шароварах і вишиванках.

Які мотиви цієї п’ятої колони? Для повного розуміння мотивів, потрібно усвідомити основи і специфіку гібридної агресії Російської Федерації проти України.

Ідеологічною основою цієї війни стосовно України є ідеологія Русского Міра. Суть ідеології Русского Міра в створенні „новой общності людєй, совєцкій (розумій – русскій) народ” шляхом культурного геноциду, або, якщо простіше, це намагання створити із вихідців різних народів, які свого часу були завойовані Московським улусом, а потім царством, особливу спільноту, так званих „русскіх”. Характерною особливістю „русскіх” є ненависть до культури, мови, традицій, віри того народу, з якого вони і вийшли. Якраз ця ненависть і є тим об’єднуючим фактором, що згуртовує так званих „русскіх”.

Сама ж специфіка гібридної агресії Русского Міра полягає в тому, що вона не має певної лінії розмежування. Гібридна агресія присутня скрізь і її об’єктами є економічна, дипломатична, фінансова, медійна, кібернетична, культурна і інші сфери функціонування держави-об’єкту агресії. Об’єктом агресії може бути і певна особистість. Ми вже спостерігали як був усунутий Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, як руками законсервованих агентів ворога усувалась голова Національного банку України Валерія Гонтарєва, а протягом останнього року ми можемо спостерігати, що об’єктом гібридної агресії є діючий президент України. Мілітарна ж частина цієї специфічної війни складає за висновком теоретика і тепер вже практика гібридної агресії, начальника Генерального штабу збройних сил Росії Валерія Герасімова, лише 1/4 – 1/5 всієї стратегії війни. В залежності від ситуації, що складається в той чи інший момент, зусилля та ресурси ведення війни ворогом спрямовуються в той сектор, де ворог має якусь перевагу, а об’єкт агресії – слабку ланку. Наочно можемо спостерігати цю стратегію ворога на Донбасі. Як тільки відроджена українська армія набрала силу і стала здатною надавати відсіч, активність бойових дій на Донбасі стихла, а всі ресурси ворог направив в інформаційну сферу.

То ж як повинен реагувати на такі дії агресора об’єкт, а саме Україна, яка в даному випадку є об’єктом гібридної агресії РФ?

Як нам розуміється, на розкриття специфіки гібридної агресії, роз’яснення суті її ідеологічної основи і повинні були б направлені зусилля як держави, так і всього проукраїнсько налаштованого громадянського суспільства. Найбільш ефективно, на нашу думку, спротив гібридній агресії необхідно було б здійснювати через заклади освіти шляхом внесення в програми навчальних предметів тих матеріалів, які б давали уявлення про ворога, його методи ведення війни, навчити розпізнавати інформаційні атаки та навчити методам нейтралізації і спротиву атакам ворога.

В реальності ж навіть те, що ініціюється владою саботується починаючи з міністерств і закінчуючи звичайним вчителем, викладачем.

Проте, повернемось до теми посту, про який ми згадали на початку, а також поговоримо про зміст шкільних програм та творів, які втлумачуються дітям і молоді, та про які написав автор посту. Мова йде про те, що в одній із шкіл України вчитель задала своїм учням написати твір про Валентину Терешкову, першу жінку-космонавта. Взагалі-то, якби не розв’язана РФ війна проти України, то цей образ ніяких би заперечень не викликав би.

Але… В тому ж то і справа, що йде війна… Кожен день ми отримуємо військові зведення з повідомленнями про вбитих і поранених. І ця особа, а саме Валентина Терешкова, яка як депутат Державної Думи РФ, голосувала за анексію Криму, вітала рішення Ради Федерації РФ про ввід військ в Україну і яка оплесками вітала промову президента РФ В.Путіна з погрозами всьому світу ядерними можливостями Росії, стає темою твору для дитини. Вдивіться в її очі, в очі інших русскіх, які „нєхатятвайни”!

І от цю особу вчитель вибрав, як героя, про яку дитина повинна писати твір. То яке ж виховне значення такий образ має для дитини? Що напише дитина? Власне, що написала, ми не знаємо, і чи писала взагалі, але сам факт того, що за чотири роки війни система освіти України не визначилась з героями, свідчить про те, що система освіти глибоко хвора, пронизана колабораціоністами і саботажниками, а національно-патріотичне виховання зведене до банальної шароварщини в межах тих рамок, які окреслюються Москвою.

Не треба думати, що вчитель випадково „понєдоразумєнію” вибрав таку тему. Це свідома діяльність. У нас що, немає своїх героїв? Є майданівці, є волонтери, є Небесна сотня, а є ті, що прямо з Майдану пішли добровольцями зупиняти ворога на Донбасі. Є воїни-герої збройних сил України, Національної гвардії України, прикордонники, які взагалі першими зустріли ворога, є герої поліції, служби безпеки, які боролись і боряться з організованими русскімі терористичними бандами на лінії зіткнення з ОРДЛО. І от чомусь цим героям не знаходиться місця в освітніх навчальних програмах.

В навчальних програмах, які затверджені міністерством, не передбачається до вивчення жодного художнього чи документального твору, який би описував героїзм українських воїнів у спротиві підлому і підступному ворогу. І це незважаючи на те, що ще 12 травня 2015 року Верховна Рада України прийняла Постанову „Про вшанування воїнів АТО…” та передбачала не просто забезпечення подачі правдивої інформації про збройну агресію РФ проти України, а й була пряма рекомендація „розробити методичні рекомендації щодо представлення подій, пов’язаних з окупцією Криму Російською Федерацією та проведенням АТО, в музейних експозиціях, підручниках для навчальних закладів, програмах курсів „Захист Вітчизни” та „Історія України”, Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді…”.

Ще три роки тому ми звернулись до керівництва МОН України, Інституту Модернізації змісту освіти з проханням надати інформацію про мотиви невнесення змін до програм курсів предметів, що вивчаються в навчальних закладах, яких би було відображена сучасна війна. Отримавши відписку, звернулись повторно та навіть запропонували твори, які на нашу думку, можна було б використати для вивчення в навчальних закладах. Для цього ми вибрали твори толерантні, які б не травмували дітей, та такі, які за своїм змістом були б доступні для дітей від молодшого до старшого віку. Власне, автори цих творів відомі в Харкові, Україні та навіть далеко за її межами люди. Це кореспондент газети „Лосанжелос Таймз” Сергій Лойко, автор книги „Аеропорт”, військовий кореспондент Андрій Цаплієнко зі своєю збіркою історій з переднього краю „Книга змін”, кореспондент газети „Сільські вісті”, член спілки письменників України Леонід Логвиненко з його збіркою ессе „Місячна соната війни”, „Воєнний днєвнік” Олександра Мамалуя…

На наше повторне звернення МОН відреагувало специфічним чином: переслало звернення до Інституту літератури Національної академії наук України та до Національної спілки письменників України з проханням надати свої рекомендації щодо вагомості вказаних творів та список рекомендованої літератури із зазначеної тематики для опрацювання учнями на уроках літератури рідного краю або самостійного читання.

Тільки через півроку, після звернення зі скаргою до Уповноваженого зі справ людини в Україні, вдалось отримати інформацію про реакцію адресатів на звернення МОН. Як повідомив Інститут літератури Національної академії наук України, у них просто немає у своїй бібліотеці цих видань, хоча ці видання мають присвоєні коди ISBN. Також повідомили, що ними затверджено кілька тем дисертаційних досліджень про такі твори. Як нам розуміється, просто відписались.

Національна спілка письменників України була більш відверта, повідомивши, що зазначені автори не є членами НСПУ, а сама НСПУ не є експертною організацією, щоб надавати послуги з експертних висновків. Крім того, з долею зверхності заявили, що „Наші письменники працюють над творами про АТО, але художньо якісні твори, які б ми могли відповідально запропонувати для включення до навчальної програми з української літератури на державному рівні, виникають не відразу після подій, бо вимагають глибокого осмислення”. Очевидно, що НСПУ мало цікавлять десятки тисяч загиблих українців… Добровольці, які пішли захищати Україну від ворога, теж не були в рядах збройних сил України, але вони пішли воювати і велика частина із них загинула. Вони не чекали поки хтось „глибоко осмислить події”, а пішли захищати свою землю. Цих же пристосуванців від літератури, цікавить „осмислення подій”… „Осмислення поді” в тому плані, „як би чого не вийшло”… А якщо Росія розверне повномасштабну війну і буде поставлено хрест на незалежності і суверенітету України, на європейському напрямку розвитку, то ці пристосуванці від НСПУ завжди можуть сказати ворогу: „ А ми шо? Ми нічьо”… „Ми про вишиванки і шаровари пишемо… Їх же ніхто не відміняв?” То ж виникає питання, а чи потрібне таке НСПУ Україні?

Для чого МОН зверталось до Інституту літератури Національної академії наук України та НСПУ, встановити не вдалось, адже в самому МОН достатньо інституцій для оцінки їх художньої цінності та їх вагомості в національно-патріотичному вихованні дітей і молоді.

Були спроби вирішити проблему на місцевому рівні за рахунок розділу навчальної програми „Література рідного краю” предмета Українська література. Як відомо, в Харкові є такий собі Комунальний вищий навчальний заклад „Академія неперервної освіти”. Спілкування і переписка з цим осередком колабораціонізму вражає. Перш за все, це колектив, який на питання як саме відображена в методичних рекомендаціях до навчальних предметів відображено подання правдивої інформації про російську агресію проти України та чи є там відповідь на питання: „Хто вбиває і калічить наших воїнів?”, відверто відповідають (Байназарова Олена Олександрівна): „Ми нє будєм ето пісать, у нас родствєннікі в Россіі”… Що тут можна сказати? З цим осередком п’ятої колони в Україні повинні працювати правоохоронні органи.

Чому ми вважаємо за необхідність включення таких чи подібних творів у навчальні програми? Сьогодні ми стикаємось з тим же феноменом, з яким в перший рік війни зіткнулась Радянська армія від час нападу германських військ на тодішній СРСР. Ілля Еренбург пояснив появу його ессе „Убєй” тим, що радянські солдати під впливом попередньої пропаганди про дружбу з німецьким народом не сприймали німців, як ворога. Червоноармійці сприймали ворога як жертву мілітаристів-капіталістів, а тому у них не було тієї злості, яка необхідна була в умовах військового протистояння. Державна пропагандистська машина СРСР це зрозуміла і влітку 1942 року була розвернута антинімецька компанія, до якої приєднались радянські літератори, поети, митці. Тоді ж з’явився вірш Костянтина Сімонова „Убєй єго!”, оповідання Михайла Шолохова „Наука ненависті”, інші художні твори.

Сьогодні ми стикаємось з такою ж ситуацією, коли частина українців не сприймає Росію за агресора.

За роки агресії Російської Федерації проти України вже накопичено достатньо фактів, які ще страшніші за ті, що були описані совєцкімі пропагандистами. Ми не закликали і не закликаємо описувати просвердлені дріллю колінні чашечки, відрізані пальці і геніталії, кастрацію молодих українців, їх гвалтування, зняття шкіри і скальпів із ще живих добровольців, які попали в заручники до цих нелюдів-збоченців, адептів Русского міра. Ми не за те, щоб дітям було описано, як мами загиблих добровольців перекладають із чорного мішка частини тіла свого сина в гроб, миє ці розірвані частини, одягає в чисте і ховає… Ні, ми не пропонували включати твори такого характеру до навчальних програм. Ми пропонували досить толерантні твори, які розповідають про побут, військове будення воїнів на лінії зіткнення з російсько-терористичними бандами. Проте, все це було проігноровано і ігнорується до цього часу.

Є ворог. Ворог, який має на меті не тільки знищення незалежності і суверенітету України, як держави, а й українського етносу, народу, який має свою самобутню культуру, мову, традиції, історичну пам’ять. Тому, ми і хотіли б бачити в навчальних програмах наших сучасних героїв. Ми хотіли б бачити художні твори про героїв Небесної сотні, волонтерів, добровольців, воїнів. На прикладі цих особистостей виховувалась би українська молодь. На це було таке сподівання.

І ось, в кінці четвертого року війни МОН затвердило нові програми для шкільної освіти та було опубліковано список літератури, яка буде вивчатись в 10-11 класах. Що ми бачимо в цьому списку обов’язкової до вивчення літератури? А нічого. Не те, що жодного твору, який би описував героїзм український воїнів у протистоянні російсько-терористичним військам на Донбасі, а й взагалі жодного сучасного твору 21 століття. Більше того, як показали результати експертного опитування, яке проводила громадська організація „ЕкспертиЗа Реформ”, шкільна програма має ретроспективний характер, що описує більше період кріпаччини, і майже зовсім відсутні сучасні твори незалежної України. А підібрані клерками Міністерства освіти і науки України до вивчення художні твори мають трагічний і депресивний характер, що цілком збігається з метою ворожих інформаційних атак, які направлені на формування у українців зневіри в Україні, як самостійної і незалежної держави, нав’язуючи думку про Україну, як „країна, що не відбулась”.

Президент України Петро Порошенко під час виступу на церемонії вшанування пам’яті жертв політичних репресій на території Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили” заявив, що „Росія змогла окупувати частину території Донбасу та Крим завдяки тому, що в Україні протягом тривалого часу домінували малоросійство та радянщина”. „У Москві для цього отруйного коктейлю вигадали назву і запатентували її – “русский мир”, – наголосив він.

То ж виходить, що і на п’ятому році війни система освіти України продовжує годувати дітей і молодь цим отруйним коктейлем малоросійства і радянщини під назвою „Руській Мір”, готуючи безпечний маршрут російським танкам в Україні.

Яка мета цієї п’ятої колони а системі освіти України? Мета проста. Україна, програючи ворогу в медійному і кібер просторі, фактично, діями п’ятої колони в освіті поставлена в умови, коли патріотично налаштовані діти і молодь відволікаються на буденні проблеми і розчаровується в своїх очікуваннях, а проросійсько налаштовані активізуються і набирають сили. На п’ятому році війни держава, в особі освітянської галузі, не відповідає на питання: Хто вбиває і калічить наших воїнів. Більше того, формує толерантне відношення до ворога, Російської Федерації, і терористичної діяльності угруповувань ДНР/ЛНР. Випадково? Навряд чи.

Що слід очікувати у подальшому?

Війна не закінчиться а ні за місяць, а ні через рік і може розтягнутись на десятиліття… І хоча в 2014 році проект Русская Вєсна потерпів невдачу в Україні, ідеологія Русского Міра нікуди не поділась. Адепти ідеології Русского Міра ніколи не забудуть своєї поразки і будуть мріяти про реванш незалежно від того, чи буде збережена цілісність РФ, чи ні. Відчуття неповноцінності буде штовхати адептів Русского міра до реваншу в тій чи іншій формі і до цього треба готуватись. Функцію спротиву Русскому міру повинна взяти на себе держава, а не обмежуватись лише мілітарною складовою гібридної агресії.

Русскій Мір, його адепти ніколи не були і не будуть братським народом, і це треба усвідомити. Агресія Русского Міра стосовно України буде незмінною. Будуть змінюватись форми і методи, але ненависна суть цієї людиноненависної ідеології залишиться. Намагання примусити світ жити „по-правілам Руського міра” будуть повторюватись. Тому, доведення правдивої інформації про збройну агресію РФ проти України, сутності ідеології Русского Міра, специфіку гібридного методу ведення війни ворогом, Російською Федерацією, повинна взяти на себе в тому числі і система освіти через героїзацію наших, українських героїв: добровольців, волонтерів, воїнів.

Сподівання на громадянське суспільство поки-що завчасне і перебільшене. Воно ще тільки формується. Навіть за ці післямайданні роки агресії громадянське суспільство спромоглось лише на те, що варитись у своєму колі однодумців. Що ж до політичних партій, то їх позиція обмежується зусиллями, які направлені на вибори та боротьбу за посади, що обслуговують грошові потоки.

А що ж молодь за таких обставин? За таких умов дезорієнтована і не впевнена у своєму майбутньому молодь інтенсивно шукає можливості виїзду з України на Захід.

PS. Цілком можливо, що матеріали листування, які стали підставою для появи цього матеріалу, будуть цікавими для науковців та всіх небайдужих, хто переймається долею України. Не виключається, що деструктивна діяльність п’ятої колони від освіти в Україні викличе зацікавленість і для органів, що опікуються безпекою держави. Листування по темі можна буде знайти на сторінці автора у ФБ в розділі „Альбоми”.

Автор Андрій Безуглий