Про позбавлення радянського тоталітарного спадку було сказано багато. Процес декомунізації, який стартував в Україні в 2015 році, очистив наші міста від пам’ятників совєтським лідерам та названих на їх честь топонімів. Але разом з тим все частіше лунали заклики про деколонізацію. Бо саме за часів Російської Імперії було ліквідовано Запорізьку Січ, запроваджено кріпацтво, проводилась послідовна русифікація України, знищення її мови та культури, здійснювалися спроби асимілювати українців до єдиного російського народу. Саме за часів імперії зародився міф про так звану триєдність російського народу, яким і дотепер люблять спекулювати прихильники російського світу.
«Про необхідність деколонізації заговорили ще під час проведення активної фази декомунізації, – розповіла начальниця Північно-Східного відділу УІНП Марія Тахтаулова. – Часто після знаття шару комуністичних назв проявлялися імперські колоніальні наративи. Зрештою як в колах науковців, так і громадських активістів обговорювалися питання проведення деколонізації. Щоправда, навколо критеріїв точилися жваві дискусії. З початком активної фази російсько-української війни нагальна необхідність проведення деколонізації стала очевидною навіть для тих, хто виступав категорично проти».
За словами експертки, публічний простір наших населених пунктів просто захаращений іменами і подіями, які не мають жодного стосунку до української історії. Починаючи від царів й полководців та закінчуючи численними Пушкіними, Толстими та Горькими.
«РФ не полишала і не приховувала своїх намірів повернути Україну до своєї орбіти після розпаду СРСР – зазначила Марія Тахтаулова. – Канали впливу були диверсифіковані. Йдеться про вплив на політичний клас, економіку, адже російський капітал контролював значні активи у банківському, телекомунікаційному, газовому секторах. На розкол українського суспільства працювали агентурні мережі широкого спектру – від комуністичних до клерикальних. Саме у цьому ключі і використовувався як імперський, так і радянський символічний спадок. Тиражувалися наративи про «братні народи», спільну щасливу історію, протиставляючи недолугість, другосортність всього українського, неспроможність українських еліт і загалом влади до створення дієвих інституцій».
Яскравий приклад – сумнозвісна стаття Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Там він співав пісеньку про триєдність російського народу, про те, що Україна – це дітище радянської епохи, що Захід планує перетворити її на плацдарм боротьби з Росією, що країна напряму залежна від західних держав та багато чого іншого. По суті, російський фюрер не сказав нічого оригінального. Але в його словах читачі бачили чіткий меседж: Росія не збирається залишити спроб утримати Україну в межах свого впливу. Адже, на його переконання, має на це «історичне» право.
Звісно, що в плані деколонізації Україні ще належить багато чого зробити. Наприклад, позбавляється пам’ятників особам, які особисто відповідали за поневолення українських земель та насаджування на них російського імперського впливу. Так, в 2019 році в Києві демонтували пам’ятник російському полководцю Олександру Суворову. Цього року подібну процедуру повторила Полтава. І не просто так. Адже такі пам’ятники якраз покликані прославляти міць російської імперії. Зокрема Суворов на українських землях відзначився придушенням Коліївщини, козацько-селянського повстання на Правобережній Україні. Він особисто керував насильницькою депортацією з Криму понад 30 тисяч греків і вірмен, внаслідок чого загинуло близько половини людей. Суворов причетний до винищення частини ногайців. Цей народ у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор’я. Ну а в 1794 році Суворов очолив каральний корпус, який придушив польське повстання.
А як же великі класики?
Але дісталося не тільки царям та полководцям. Так нещодавно відбулися демонтажі пам’ятників Олександру Пушкіну у Тернополі, Ужгороді, Мукачеві та селі Заболотівці Львівської області. Керівник київського метро виступив з ініціативою перейменувати п’ять станцій, серед яких — Площа Льва Толстого. Раніше, коли мова заходила про діячів культури, знаходилися ярі противники подібних заходів. Мовляв, це все визначні письменники та поети, які вплинули на світову літературу. І взагалі, руки геть від культури. Але справа в тому, що то не просто літератори, не просто діячі культури. Адже в свої творах ці люди прославляли імперію, стверджували зверхнє ставлення до інших народів та сприяли створенню російського імперського міфу.
Подібну сторону російської літератури висвітила польсько-американська літературознавиця Ева Томпсон у своїй книзі «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Зокрема вона писала, що такі знакові російські автори, як Олександр Пушкін та Михайло Лермонтов, своєю творчістю формували образ гордої та величної імперії, чиє призначення – панувати над всіма підкореними територіями. За часів цих літераторів Росія активно поневолювала кавказькі народи. А вони в свою чергу просували російське, імперське бачення тогочасних подій. При описі Кавказу Пушкіну і Лермонтову був властивий зверхній підхід такої собі «цивілізованої» людини, яка мандрує дикими та незвіданими землями. Типовий протагоніст їх творів – російський солдат чи офіцер, який стикається з випробуваннями в небезпечному та невдячному краї. У таких творах Росія постає передусім як суворий, але цілком повноправний володар Кавказу.
Спочатку звернемося до «нашего всьо», тобто, Олександра Пушкіна. За словами Томпсон, саме цьому поетові слід «завдячувати» образу мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, який спочатку веде беззмістовну боротьбу з імперією, а згодом таки дозріває до прийняття її правління. За словами дослідниці, Пушкін також став першим успішним автором, який зміг створити художнє формулювання імперської самосвідомості. Для нього російський імперіалізм не мав грубого та брутального обличчя. У нього горда та сильна Росія має повне право керувати «бідними фінами» та іншими поневоленими народами. У Пушкіна скромні російські патріоти чесно виконують свій борг на далекому Кавказі. А от образи підкорених народів зовсім іншими – що у Пушкіна, що у Лермонтова. Чоловіки тут схильні до спалахів люті та боягузтва, а жінки покірні, слухняні та чуттєві.
До речі, про персонажів. Часто в колоніальній літературі жіночі образи подаються як певна «екзотика», яка має розважити головного героя та подарувати йому незабутній досвід. Це добре видно у «Герої нашого часу» Лермонтова. Головний герой Печорін викрадає юну черкеску Беллу та робить своєю бранкою. А дівчина згодом закохується у викрадача. Лермонтов змальовує Беллу як темну та дику дівчину, яка щиро захоплюватися своїм витонченим володарем. Це типовий міф колонізаторів. Буцімто жінки підкорених народів смиренні, покірні й нерозумні на відміну від їх співвітчизниць. Для порівняння дослідниця згадує «Ідіота» Достоєвського. Його героїня Настасія Пилипівна стала жертвою розбещення в юності. Тепер вона щиро ненавидить свого кривдника та не упускає можливості йому помститися. До того ж, автор показує психологічний злам молодої жінки та її душевні страждання. Але Настасія Пилипівна – росіянка. До того ж, належить до вищих прошарків тогочасного суспільства.
Лев Толстой також не відставав від своїх попередників. Як яскравий співець російського імперіалізму, він проявив себе у знаменитому романі «Війна і мир». Толстой створив напрочуд привабливий образ сильної та непохитної імперії, яку населяють прекрасні та достойні люди. За словами Томпсон, Толстой описує велич своєї країни в такий спосіб, щоб відбити бажання будь-якого радикалізму, який міг вдарити по цій величі. Незважаючи на те, що в романі Толстой описує французьке вторгнення, його твір тільки зміцнив міф про імперську невинність Росії і допоміг «легітимізувати» імперські амбіції своєї країни. Наприклад, в романі охоплена війною Східна Європа розглядається як законна російська територія. На думку Толстого, Росія самотужки перемогла Наполеона і саме їй Європа завдячує своїй свободі. За його часів якраз народився міф про Росію-рятівницю, якій інші народи мають бути довіку вдячні. За словами дослідниці, цей міф виявився дуже живучим. Він пережив і Російську імперію, і Радянський союз. Цікаво також те, що дії Наполеона в Європі викликали в Толстого щире обурення. Проте дії тієї ж Росії на Кавказі – ні.
Більш пізні покоління російських літераторів також не відмовились від зверхнього та зневажливого ставлення до інших народів. Наприклад, свого часу великої популярності здобула п’єса Михайла Булгакова «Дні Турбіних», написана за мотивами його ж роману «Біла гвардія». Події твору відбуваються в Києві на рубежі 1918—1919 років. У ньому ніби протиставлялися два світи – російський, до якого належали головні герої, та український, чужий та ворожий як для них самих, так і для самого письменника. Перший був витонченим, інтелігентним, а другий – грубим, примітивним та не вартим жодної поваги. Не дивно, що захоплення п’єсою поділяли не всі. Зокрема український літератор Микола Куліш публічно звинуватив Булгакова у шовінізмі. Але від цього письменнику гірше не стало.
Звісно, ніхто не забороняє читати російських класиків та захоплюватися їхніми творами. Але все ж варто усвідомити, що російська література та російські письменники надто довго та незаслужено ідеалізувалися. Їх називали найвеличнішими, найталановитішими, кожен твір розглядався як невичерпне джерело мудрості, де кожна ідея, кожен меседж потрібно сприймати без будь-якого переосмислення. Але разом з тим було так мало критичного сприйняття як самих літераторів, так і їх творів, так мало звертали увагу і на імперський шовінізм, і на презирливе ставлення до інших нардів, і на прославляння російської зброї та воєнної міці.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут