Те, що Росія роками розпалює ненависть до українців, вже ні для кого не секрет. У російських ЗМІ їх без кінця таврують «фашистами» та «нацистами», спекулюючи на трагедії Другої світової. Публіцисти навперебій доводять, що українців як нації не існує, а Україна – це штучна держава, failed state. А ведучі ток-шоу сиплять у нашу сторону погрозами та прокльонами…

Не оминула пропаганда і російський кінематограф. Більше того – він вдяг її в більш яскраву та привабливу обгортку, яка так приємна російському глядачу. Бо можна до посиніння розповідати про дегенератів-українців та негідників-бандерівців в новинах та ток-шоу. А можна показати це в пригодницькому фільмі чи сентиментальному серіалі. В такій яскравій та емоційні формі глядач значно легше сприйматиме цю пропаганду. А то і зовсім не помічатиме. Мовляв, це ж суто розважальні фільми, які тут можуть бути проблеми? До речі, одна з яскравих рис пропагандистського кіно – це формування негативного, зневажливого ставлення до конкретних народів. І російський кінематограф тут знатно відмітився.

Взагалі, у російському кіно умовно можна виділити два типажі українців. Перший такий собі «наш хохол», дурненький та недолугий «молодший брат». Все в ньому дихає обмеженістю та провінційністю. Це комічний персонаж, якого хоча можуть показати з певною симпатію, але без жодної поваги. На його фоні особливо добре виглядатиме «старший брат» росіянин, розумний, сміливий та по-справжньому дотепний герой. Тут можна загадати Віку, головну героїню серіалу «Моя прекрасна няня». Вона дещо вульгарна та наївна, любить яскраво одягатися, говорить із сильним українським акцентом. Це така собі заробітчанка, яка «понаїхала» в Москву в пошуках кращої долі. Як і інші українці, вона грубувата, обмежена та невихована. І всім цим смішним особам протиставлені росіяни – стримані, інтелігентні та успішні люди. А ще в серіалі лунав бородатий жарт про газ. Той, що українці цуплять в росіян.

Також варто згадати про наратив «один народ», який також люблять російські пропагандисти. Своє втілення він знайшов в «Тарасі Бульбі» Володимира Бортка. Який, до речі, дуже любить Путіна і повністю підтримує війну проти України. Що стосується самого фільму, то режисер тут доволі завзято просуває тему російсько-українського братерства та правильності проросійського вектору розвитку. Стрічка насичена російським ура-патріотизмом по самі вінця. У фільмі постійно лунають фрази на кшталт «русская зємля», «русская душа» та «русская сіла». Козаки зізнаються в любові до «русской зємлі» під час батальних сцен. Вони навіть гинуть, декламуючи пафосні промови. А сам Тарас Бульба під час спалення живцем говорить про пришестя великого російського царя. Часом це видиво більше нагадує якусь чорну комедію, ніж пафосну історичну драму. Складається враження, що Бортко хотів зняти друге «Хоробре серце», такий собі «наш атвєт» Мелу Гібсону. Але таланту явно не вистачило. 

Відрада для російського шовініста

Але більшою популярністю в російських фільморобів користується зовсім інший типаж. Це такий собі злий «бендерівець». Зрадник, фашист і ворог усього російського. Він жорстокий, підлий і безпринципний. Він зрадив всіх, кого міг зрадити і продався всім, хто готовий був за це заплатити. Але перед справжніми героями він обов’язково спасує. В першу чергу перед сміливими та доблесними росіянами, звісно.

Почнемо цей огляд з фільму, без якого не обходиться жодна подібна підбірка. Поговоримо про дилогію «Брат» Олексія Балабанова. На росії вона здобула по-справжньому культовий статус, а її протагоніст Данило Багров вважається мало мне народним героєм. На перший погляд, це типове кримінальне кіно свого часу. У другій частині російський гангстер Данило їде до США. Там він має виручити брата свого друга, який побив горщики з «українською мафією».  В кульмінаційний сцені бравий росіяни вбиває всіх мафіозі. А під час стрілянини в громадській вбиральні він видає фразу «Ви мнє, гади, єщьо за Сєватополь атвєтітє!», яка до сих пір гріє душу російського шовініста.

Взагалі вся дилогія наскрізь просякнута расизмом та ксенофобією. Принижують там не тільки українців, а й американців, євреїв, французів, чорношкірих та кавказців. Наприклад, расизм по відношенні до афроамериканців подається як щось цілком природне та нормальне. «Да мєня в школє так учілі. В Китає живут кітайци, в Германіі немци, в єтом… Израилє єврєі, а в Афрікє нєгры», ділиться своїми нехитрими думками Данилко. Які, до речі, люблять цитувати самі росіяни. Полюбилася й інша фраза: «Нє брат ти мнє, гніда чєрножопая», яку простий російський пацан адресує кавказцю.

Уявляю, якою була б реакція, якби подібний фільм зняли на самій росії, а, наприклад, в Україні чи Литві. І в якості ворогів показали росіян. Авторів фільму одразу б назвали фашистами. Як і акторів. І глядачів. І взагалі левову частку населення країни. Але така відверта ксенофобія у власному кіно – це зовсім інша справа. До речі, деякі російські глядачі нібито не схвалюють поглядів Данилка, але повністю їх виправдовують. Мовляв, він же простий-простенький хлопець. Він війну пройшов. Йому можна.

А ще дилогію Балабанова дуже любить Путін. Він навіть цитує її під час своїх промов. «Настаящая сіла – в справєдлівасті і правдє», виголосив російський фюрер. Так він перефразував відому цитату  з «Брата 2»:  «В чьем сіла, брат? Сіла в правдє». Цікаво також те, що «Брата» знов почали крутити в російських кінотеатрах. Це сталося після того, як голлівудські студії залишили країну.

 Українець? Значить, фашист!

Якщо українці не слухняні молодші брати, то вони фашисти та негідники. Це ще один наратив, які так люблять російські фільмороби. Стрічка «Ми з майбутнього 2» Олександра Самохвалова та Бориса Ростова просуває саме такий меседж. На початку фільму Борман і Череп, колишні неонацисти та чорні копачі, а нині цілком законослухняні археологи їдуть в Україну. Там вони беруть участь в історичній реконструкції. Під час свого візиту вони зустрічають двох українців. Це агресивний «западенець» Тарас та слабкий, боягузливий депутатський синок Сірий. Вони з самого початку позиціонуються як українці, чиї погляди «спотворені націоналістичною пропагандою».  Та взагалі фашисти , негідники та бандерівці. А ще вони не люблять росіян. Що взагалі може бути гіршим?

Як і в першій частині, Борман та Череп повертаються в минуле. Тепер вже у 1944 рік. З ними опиняються Тарас та Сірий, яких по сюжету треба перевиховати. Так вони стають свідками того, як оркоподібні бандерівці розстрілюють мирних мешканців. Більше того – вони намагаються змусити хлопців приєднатися до злочину. Побачивши жахи війни, Тарас та Сірий кардинально змінюють свої погляди. Свою роль у цьому грають і нові російські друзі. Під впливом Бормана та Черепа вони не тільки встають на світлу сторону, а й починають говорити виключно російською. Причому з такою московською вимовою. Бо не можна одночасно бути порядною людиною та розмовляти українською..

Схожі ідеї в російські мізки вкладає історична драма «Матч» Андрія Малюкова. Хоча від історичного там тільки назва. Сама стрічка заснована на легенді про «Матч смерті», який відбувся між київськими футболістами і зенітниками-люфтвафе в окупованому Києві. Тоді переможцями стали кияни. Вважається, що за це нацисти їх розстріли. Після прем’єри авторів фільму почали звинувачувати в українофобії. І не просто так. Всі позитивні персонажі там спілкуються виключно російською. Негативні ж навмисно показані україномовними. Більше того, вони всі зрадники, негідники та колаборанти. У фільмі якщо і звучить українська мова і майорить український прапор, то там обов’язково будуть помічники нацистів. По суті, будь-який українець, який посмів хоч якось проявити свою ідентичність, є негідником та покидьком, недостойним жодної поваги. 

Варто також згадати виконавця головної ролі, популярного актора Сергія Безрукова, який публічно підтримав вторгнення до України. Воно і не дивно. До цього він висловився на підтримку окупації Криму. Варто згадати і Тимофія Сергейцева, одного із сценаристів «Матчу». Саме він написав сумнозвісну статтю «Що Росія має зробити з Україною», в якій закликав до терору та етноциду українців. І ці люди називають нас фашистами?

У пропагандистів свій погляд на війну 

Звісно, що після анексії Криму та окупації частини Донбасу пропагандистська машина тільки набрала обертів. Так вийшов у світ «Крим» російського пропагандиста Олексія Піманова. Знятий він за ініціативою Міністра оборони РФ Сергія Шойгу, що вже свідчить про ступінь його «незаангажованості». Крім того, Міноборони РФ стало одним із спонсорів проекту. Так що відразу стає зрозуміло, що то буде за фільм та які наративи він проситиме. З точки зору авторів цього «шедевру», анексія півострова – це велике благо, а Росія – визволитель. Хоча на перший погляд і може здатися, що то просто мелодрама про людей, чиї політичні погляди радикально розходяться.

Так, головним героєм стрічки є колишній військовий Саня, такий собі правильний проросійський хлопець. Він любить Росію, ненавидить «бендерівців» та повністю підтримує дії «Беркуту». Більше того – в кінці фільму Саня їде воювати на Донбас на стороні Росії та сепаратистів. Но любов зла. Його дівчина Олена має проукраїнську позицію та підтримує Майдан. А ще вона підкреслено неприємна, неадекватна та недолуга. Глядачам наглядно демонструють, яка саме позиція має бути в хорошої та правильної людини, а якої дотримуються тільки негідники та невігласи. Але протиставленням двох закоханих справа не закінчується. У своєму фільмі Піманов показує українських нелюдів, які палять автобуси з кримчанами та знущаються над простими людьми. Показують хороших та героїчних «беркутівців», які страждають від майданівців, проте знаходять шану та повагу серед кримчан.

Ще одним яскравим прикладом пропагандистського кіно слугує фільму «Донбас. Окраина» Рената Давлетьярова. Тут глядачу пропонують прийняти російську трактовку подій на Донбасі 2014 року. Цікаво те, що Давлетьяров не позиціонує свою стрічку як політичну. Навпаки, він просив глядача вбачати в ній «історію про людей, які потрапили в трагічні обставини». При цьому у фільмі заперечується російська військова агресія: там не побачиш ні російських військових, ні їх техніку та зброю. А самі події, звісно, подаються як «громадянський» конфлікт всередині країни. Також у фільмі присутня кривава хунта, «українські карателі», недолугий український військовий і, звісно, сміливий та хороший бойовик.

Наприкінці згадаю ще один «шедевр» під назвою «Солнцепьок» Максима Бріуса і Михайла Вассербаума. Він також про Донбас, також про 2014 рік. По сюжету головний герой намагається вивезти свою сім’ю із зони бойових дій. Важливу роль в фільмі відіграють найманці ПВК Вагнера, які тут представлені як хороші хлопці. Режисер використовує типові  кліше російської пропаганди: «геноцид російськомовного населення», «кровожерливі правосеки», «американські найманці на Донбасі».  Негативними персонажами тут є не тільки українські військові, а й взагалі всі українці. Адже саме вони несуть відповідальність за війну на Сході.

Наприклад, у фільмі українські карателі вирізали всю родину, взяли в полон місцевого мешканця за те, що послав за слова «Слава Україні», вони постійно знущаються над мирними людьми. Українці в цьому фільмі – виключно вбивці, кати, ґвалтівники та дегенерати. До того ж вони здатні стріляти тільки по цивільним. Звичайні люди не розуміють причин такої поведінки і підкреслюють, що так свого часу чинили нацисти. А воюють проти них хороші ополченці, прості шахтарі та роботяги. І, звісно, жодна Росія їм не допомагає.

Насправді таких фільмів було відзнято набагато більше. Ця пропагандистська машина діятиме доти, доки на росії не перестане існувати нинішній режим. Будуть з’являтися нові фільми, які розпалюють ненависть до українців, пропагують російський світ, сіють ворожість та нетерпимість. Але вічно це не триватиме. Бо рано чи пізно кожна імперія доходить до свого краху.