Волонтерський ФЛЕШ-МОБ

2016-12-05-f
У понеділок, 5 грудня 2016 року в 18-15 ФЛЕШ-МОБ в головному залі Південного вокзалу волонтерська організація «Південний пост» і АКЦентр пропонують разом відзначити міжнародний День Волонтера.
Continue reading

Концерт до Дня ЗСУ 6 грудня 2016

2016-12-06_
Привітаємо концертом наших захисників зі святом Днем Збройних Сил України.
Концерт почнеться о 18:00 у вівторок 6 грудня 2016 року в приміщенні ДК завода ФЕД (театр Мадригал)
за адресою м.Харків вул.Сумська 132.

Запрошуємо всіх бійців АТО, всіх волонтерів, всіх хто допомагає армії та пораненим, всіх хто вірить в нашу перемогу.
Перед концертом солодкий стіл.

У Харкові відбувся черговий показ циклу програм «Метанойя»

15284032_1164684346900128_5807125988697686304_n

29 листопада 2016 року в Харкові відбувся черговий показ циклу програм «Метанойя»*, що як завжди, зібрав повну залу арт-клубу «Пінтагон». Показували фільм «Темрява «Гріха» і говорили про смисли буття. Журналіст Віктор Чистилін, Священик о. Віктор Маринчак, правозахисник Євген Захаров, акторка Ірина Кобзар, літературознавець Елеонора Соловей та багато інших гарних людей розповідали про важливі речі сьогоднішнього часу: милосердя, яке вище справедливості, жертовність і зраду, нашу поразку та чесність перед собою. Цікава і корисна розмова для вдумливих глядачів, що залишаються патологічними оптимістами.

Чистилін Володимир

Фото події можна побачити в альбомі Milena Kovalska: https://www.facebook.com/Milenakovalska/media_set?set=a.1164683170233579.1073741901.100000757200857&type=3&pnref=story

Кінопроект «Метанойя» – це оригінально екранізовані бесіди-інтерв’ю про класичні літературні твори та письменників XIX-XX ст., які журналіст Володимир Чистилін проводить з відомим священиком і філологом о. Віктором Маринчаком.

 

Перша Школа інформаційної безпеки «Інформаційна та кібервійна. Як захистити себе і близьких людей?»

139945

Безпека турбує кожного. Одним з основних джерел небезпек є інформаційний простір. Тут відбувається те, що зветься інформаційною агресією не тільки проти України та країн пост-соціалістичних демократій, а й усього цивілізованого світу. На цьому фронті немає ані кордонів, ані обличчя ворога. І найуразливішим тут є кіберпростір – середовище, що виникає в результаті взаємодії людей за допомогою технологічних пристроїв і мережевих зв’язків. Головне тут не технології, а діяльність людей, що їх використовують. Якщо ми не усвідомлюємо, що йде інформаційна війна, ця діяльність робить наше життя небезпечним.
На цьому наголошують наші друзі і партнери з Чехії та Словаччини  з T4UA –
Команда Для України:
професор, представник Празького інституту безпекових досліджень (PSSI) Петр Пойман, заступник політичного радника командувача місії KFOR у НАТО, представник Служби безпеки та інформації Чеської республіки Томаш Флідр, координатор з кібербезпеки інформаційних систем (АЕС) Мартін Клубал та фахівець Словацького Інституту політики безпеки Моніка Масарікова.

3-4 грудня 2016 року вони, разом з фахівцями Інформаційного центру «Майдан Моніторинг», будуть проводити у нас в Харкові, в клубі «6-й кут» (вул. Гіршмана 9/27) Першу Школу інформаційної безпеки «Інформаційна та кібервійна. Як захистити себе і близьких людей?».

Цей курс розраховано на: освітян та студентів; державних службовців, які відповідають за внутрішню та інформаційну політику, освіту, культуру та молодь; фахівців з корпоративної безпеки; лідерів та співробітників прес-служб і PR-менеджерів НДО.

Запрошуємо бажаючих дізнатись про загрози в інформаційному просторі та можливості захиститися від них.

Розклад роботи школи: 3 грудня 11.00 – 18.00; 4 грудня 10.00- 16.00.

Орієнтовна програма

Перший день 03.12.2016.

  1. State of information war against Ukraine, peculiarities of hybrid warfare. Стан інформаційної війни проти України, особливості гібридної війни.
  2. Basics of neuro-physiological influence of info warfare. Основи нейрофізіологічного впливу інформаційної війни.
  3. Social networks as human communities. Соціальні мережі як людські спільноти.
  4. Darknet ecosystem (TOR, dark markets etc.). Тіньові екосистеми (TOR, тіньові ринки і т.д.).
  5. Current cyber threats. Сучасні кібер загрози.

Другий день 04.12.2016.

  1. Introduction to holistic security. Введення в цілісну безпеку.
  2. Safe behaviour on social networks. Безпечна поведінка в соціальних мережах.
  3. Security of mobile applications. Безпека мобільних додатків.
  4. Source How to detect fake, spam and panic messages. How to differentiate bots from humans, how and why trolls operate. Джерело дослідження. Як виявити підробки, спами і панічні повідомлення. Як відрізнити ботів від людей, як і чому тролі працюють.
  5. Collective protection from psychological operations on the Internet. Засоби колективного захисту від психологічних операцій в Інтернеті.

Дізнатися більше можна в Ігоря Дубровського  (координатор безпекових програм ГО ІЦ «Майдан Моніторинг»). Тел.: 050-619-43-97. Email: [email protected]

Джерело:
http://maidan.org.ua/2016/11/anons-yak-zahystyty-sebe-blyzkyh-lyudej-vid-informatsijnoji-ahresiji-v-kiberprostori/

Розстріляний з’їзд кобзарів:забута трагедія

%d0%b1%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%83%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b8

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів.

Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.

РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог…

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького..

. Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

В Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Свідчення Шостаковича і Конквеста надзвичайно цінні, але, на жаль, ні перший, ні другий не подають джерел інформації. У складі комісії з проведення з’їзду кобзарів 1927 р. був, разом з Д. Ревуцьким, Д. Усенком, І. Копаном, П. Вишницьким, і Михайло Полотай – «український радянський дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів» (Шевченківський словник. К., 1977). Восени 1989 р. я зустрічався з Михайлом Панасовичем. І хоч йому тоді виповнилося дев’яносто, був він, як кажуть, «при здравії», мав чіпкий розум і блискучу пам’ять. Та коли я попросив розповісти про розстріляний з’їзд, Полотай замахав руками, сказав, що все то вигадки буржуазної пропаганди, з’їзду в середині тридцятих не було, а кобзарів розстрілював не НКВС, а «куркулі» та «українські буржуазні націоналісти»…
Прохав я розповісти про розстріляний з’їзд і Андрія Бобиря. Він також відповів мені, що все то байки. Перша республіканська нарада кобзарів і лірників відбулася в Києві у 1939 році. Та й інші кобзарі старшого покоління (Євген Адамцевич, Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Георгій Ткаченко), з якими впродовж сімдесятих років я не лише часто зустрічався, а й гастролював, боялися цієї теми, як вогню.

І лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих трагічних подій. Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Чемерський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:

Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».
Поет Микола Самійленко, багатолітній політв’язень беріївського ешелону, 1946 р. в Краслазі, на лісоповалі Шубному зустрічався з поводирем кобзаря Гордія Ракизи Олексою Божком. Батьки Олекси померли голодною смертю в 1921 році, а Олексу врятувала від такої ж смерті хрещена мати. Згодом, коли зіп’явся на ще пухлі від хронічного недоїдання ноги, напросився до кобзаря Ракизи в поводирі-міхоноші. 1930-го (чи то Божкові, чи то Самійленку зраджує пам’ять, бо з’їзд відбувався поміж 1932-1934 роками) їх «запросили» через дільничного міліціонера та оперуповноваженого НКВС на кобзарський з’їзд до Харкова. У дорозі на Харків Олекса занедужав, і Ракиза вирішив залишити його в містечку Валки у знайомих, а сам пристав до кобзаря Башлика, щоб разом з ним та його поводирем йти назустріч своїй загибелі.

Десять днів Олексу лікувала господиня (він запам’ятав лише її ім’я — Христя) їжачим лоєм, а на одинадцятий, сівши в Ков’ягах на товарняк, Олекса поїхав до Харкова шукати Ракизу. У Харкові хлопець обійшов усі базари, питав у жебраків та перекупок, чи не знають вони, куди подівалися всі кобзарі. Проте жебраки й перекупки від одного лиш слова «кобзар» пускалися навтьоки. Пізно ввечері знесилений Олекса подибав до залізничного вокзалу на ніч. Інтелігентного вигляду жінка, яка дрімала навсидячки поряд із ним і якій він розповів про свою біду, вранці відвела його до місцевого театру, познайомила з українським поетом Олексою Влизьком. Той повів свого тезку до якоїсь баби Ївги, яка мешкала в чепурній хатинці на березі Лопані, наказав нікуди з хати не виходити і чекати Ракизу. На якийсь там день рано-вранці перелякана всмерть баба Ївга розбудила свого постояльця: «Сину, — прошепотіла схвильовано, — втікай світ за очі. Вивезли кобзарів разом з поводирями з театру «чорними воронами» на Холодну Гору. Одні кажуть, що їх перестріляли в тюремних підвалах, інші кажуть, що вивезли поїздом за Харків і повкидали до ями, а довкола ями сторожу озброєну поставили.

І вигибіли кобзарі та поводирі їхні в тій ямі усі до одного з холоду та голоду. Втікай, сину, городами і нікому не розповідай про те, ще ти оце чув…».
Перехрестила, в торбину, добра душа, паляницю вклала, дрібку солі, кількоро варених картоплин.

Пішов Олекса городами та полями на Валки. Біля Ков’яг запримітив колону – не військову, бо з жінками й дітьми. Зрозумів: розкуркулених енкаведисти женуть на станцію… Опівночі постукав у вікно до тітки Христі й дядька Данила, коли бачить, а воно навхрест свіжоструганими дошками забите. Тьохнуло серце – і її розкуркулили! Переночував у пограбованій повітці (навіть двері песиголовці зняли!) й подався вранці на Запоріжжя до рідної тітки, молив Бога, щоб не дала пропасти.

Не вигнала тітка свого небожа, останньою картоплиною ділилася. Допомагала йому, як могла, школу закінчити, а потім учительський технікум. Працював учителем у глухому степовому селі. Аж поки за доброю чаркою не розповів товаришу, теж освітянину, трагічну історію розстріляного кобзарського з’їзду. Увечері розповів, а вранці прямо з ліжка, ще напівсонного, забрали й присудили за розголошення державної таємниці десять років каторги, а як відсидів, набавили ще десять…
Крім Самійленка, у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом… 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!

Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…

Микола Литвин

 Джерело: https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html

Додаткова інформація про конкурс на найкращій проект пам’ятника «Героям Небесної сотні»

2016-11-25

УВАГА!!!
Ми офіційний сайт конкурсу.
Тому всі вказані данні та дати тут вірні.

У Харкові сталося так що більшість скульпторів, архітекторів та художників з недовірою поставилися до конкурсу, бо вже і так відомо хто його виграє.

Хочу повідомити, зараз буде все не так! Continue reading

Показ кінопрограми «Темрява «Гріха». Харків, 29.11.206

15032245_1178845845524382_8966829886528516832_n

Сестра милосердя повертається з фронту, де бачить на власні очі весь жах людських стосунків. З цим треба далі жити, але
коли стираються моральні орієнтири і чути відлуння революції, час прискорює ходу і немає більше сил протистояти злу, зовсім поруч війна та хочеться справжнього кохання, обов’язково трапляються події, які вирішують твою подальшу долю.

У черговій програмі із циклу «Метанойя» 29 листопада йдеться про еволюцію людей, що стають заручниками обставин та потрапляють у темряву гріха. Незважаючи на історичні паралелі, літературний твір, який оригінально екранізувала «Студія Док.Кіно.Трансформація», був створений майже століття тому.

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».
Через 10 років після цих слів, пройшовши революцію і війну, перевірку владою та відчай від неможливості змінити країну на краще, вже в еміграції Володимир Винниченко написав незвичайну п’єсу «Гріх». Вона була дуже популярна в Європі у першій чверті минулого століття, але досі лишається актуальною. Можливо ще й тому, що в ній, за словами літературознавців, письменник досліджує таке явище, як чесність перед самим собою.

Що руйнує війна в душах людей і до чого може привести маленька зрада? Яку мораль сповідують революціонери і як зберегтися людині у часи випробувань? Де ключ до розгадки таємниці жіночого серця та як слід поводитися з ворогами?
На ці та інші питання даються відповіді у фільмі «Темрява«Гріха», який не залишить вас байдужими.
Після його перегляду відбудеться обговорення побаченого та дискусія з авторами програми.
Кінопроект «Метанойя» – це оригінально екранізовані бесіди-інтерв’ю про класичні літературні твори та письменників XIX-XX ст., які журналіст Володимир Чистилін проводить з відомим священиком і філологом о. Віктором Маринчаком.

Показ кінопрограми «Темрява «Гріха» за Винниченком відбудеться у вівторок, 29 листопада, о 18 годині.
м.Харків, art-club «PINTAGON» вул. Данилевського, 26, «Слобідська садиба».
Вхід вільний!

Показ кінопрограми «Темрява «Гріха»

Чому один із лідерів антимайдану очолює військово-тактичні змагання?

2016-11-23

Сталася прикра ситуація, колишній антимайдановець стоявший під російскими прапорами сьогодні під патронатом ХОДА очолює військово-патріотичні змагання “Вогневий рубіж”. Чому, як це трапилося?
Continue reading