Росіяни бомблять не тільки школи, лікарні та дитячі садки. Вони ще з превеликим задоволенням воюють з культурними пам’ятками. Так, у ніч проти 7 травня артилерія окупантів поцілила по музею Григорія Сковороди. Удар був прицільним – снаряд влучив просто в дах будівлі. За мить спалахнула пожежа, яка випалила музей зсередини.
Сковородинівка – це Continue reading
На початку травня ЗСУ звільнили селище Руська Лозова від російських загарбників. Але більша частина мешканців була змушена покинути домівки. Умови там все ще жахливі – немає зв’язку, світла, води, немає можливості придбати навіть найпростіші продукти. До того ж, жити там все ще небезпечно. Бо ніщо не заважає росіянам обстрілювати житлові будинки з окупованих територій.
Маргарита Тетельбаум – одна багатьох з мешканців Руської Лозової, яким не пощастило опинитися в заручниках у російських окупантів. Після двох місяців поневірянь вона з синами змогла вибратися до Харкова. Зараз жінка живе на одній зі станцій харківського метро. Тут цілком безпечно і можна відпочити від обстрілів.
«Ми дуже довго були під окупацією, – згадувала Маргарита. – Тому прихід наших солдат, нашої армії зустріли зі сльозами. Ми чекали. Це наші рятівники. По-іншому ніяк не скажеш. Вони одразу надавали допомогу, одразу багато кого евакуювали. І продовжують це робити до цих пір. Скільки ми прожили без зв’язку, без нічого. Важко все насправді».
Коли російські окупанти заїхали в селище, то одразу почали займати покинуті будинки. Забирали кудись молодих хлопців. Багато хто більше не повернувся. Що з ними сталося – невідомо, але батьки на них все ще чекають. Дізнатись правду про їх подальшу долю просто неможливо. Після чергової ротації окупати діяли агресивніше. Вони почали вриватися в будинки, квартири, виносили звідти все, що сподобалось. Подекуди людина втрачала житло просто тому, що відлучилася провідати рідних. От повертається вона додому – а їй кажуть, щоб вже не приходила.
Проводились перевірки. До самої Маргарити якось прийшли четверо солдат, мешканців так званої «ДНР». Перевіряли документи, нарікали, що вони, місцеві, сидять та нічого не роблять. На щастя, на тому все і закінчилось. Проводили окупанти обшуки, вилучали майно. Були випадки, коли вони напивалися та дебоширили. Багато разів місцеві бачили росіян п’яними, згадувала Маргарита.
«Магазини у нас не працювали з 24 лютого, – розповіла жінка. – Світло зникло десь 28 числа, мабуть. Купити продукти було ніде. Телефони намагалися зарядити. У когось підстанція була, у когось генератор. Місцеві жителі були дружніми. Нас ця біда згуртувала. Комусь цукор потрібен, комусь мука. Ми ділились, ми мінялися. Виживали як могли. Але ми всі були дружними. Я не можу сказати, що хтось чимось не поділився. Мене пригостять цукеркою – а я її віднесу сусідам. Бо там були діти».
Рятував той факт, що Руська Лозова – це все таки сільська місцина. У когось була якась городина, у когось залишилась консервація. В перші дні вторгнення можна було виїхати на П’ятихатки. Маргарита згадувала, як її сини ходили пішки запастися якоюсь провізією. А потім їм всім довелося обходитись тим, що залишилось. Так і жили. Виїхати із селища було неможливо, окупанти просто не давали такої можливості.
«На Росію – так. А на Харків – ні, – розповіла Маргарита. – Не випускали. Не можна. Говорили, що поля заміновані. Навіть був випадок, коли там підірвалися три людини. Вони намагалися пройти в сторону лісу. А коли вони (окупанти) помічали, що хтось кудись йде, то відкривали вогонь без попереджень».
За ці два місяці жителям Руської Лозової довелося багато чого натерпітися. І родина Маргарити не стала виключенням. В її пам’яті залишилося багато страшних моментів. Про найстрашніші вона ще не готова говорити.
«Про один випадок я зараз не можу розповісти, – зазначила жінка. – Пройде час – розповім. Це був найстрашніший випадок. Насправді страшно те, що підходить вечір і ти не розумієш, як правильно себе поводити. Тобто ти можеш вдома лягти спати, як нормальна людина. Або ж йти в підвал. Зараз тихо, а через 20 хвилин може статися все, що завгодно. Або до 12-ї ночі тихо, а після обстріли починаються».
Від постійних бомбардувань Руська Лозова постраждала дуже сильно. Як зазначила Маргарита, якщо третя частина селища вціліла – то це добре. Внаслідок тих обстрілів місцеві жителі отримували травми, а деякі з них – гинули.
«Я вам скажу, як ховали у нас. Один чоловік тримав коней. Він ніколи нікому не відмовляв. Не брав ні копійки за це. У кого була можливість збити якусь домовину – збивали. Не було можливості – просто завертали у простирадло. Відвозили кіньми та ховали. Звісно, по можливості всім надавали допомогу. І будинки тушили, і пораненим перев’язки робили. У мене сусідський дідусь в перший день отримав поранення. Йому осколком палець на нозі розрізало. Також допомагали йому чим могли. У когось якась зеленка, якісь антисептики, мазі, бинти були – приносили. Звісно, допомагали. В такій ситуації взагалі нікого не кидали. Народ в цьому плані дуже дружній».
Ці два місяці не було зв’язку з навколишнім світом. Щоб кудись додзвонитися, місцевим доводилось ловити сигнал. Дізнатися, що діється за межами селища, було неможливо. Не було жодної інформації. Що люди побачили на власні очі – те було їхнім. Але вони знали, що Харків залишається українським. Що далі Руської Лозової ворог не пішов. Тому коли була можливість, майже всі місцеві виїхали із селища. Дуже мало хто залишився. Обстріли там все ще тривають, а руйнувань стало навіть більше. Бо окупант просто так не хоче відступати.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут
Про позбавлення радянського тоталітарного спадку було сказано багато. Процес декомунізації, який стартував в Україні в 2015 році, очистив наші міста від пам’ятників совєтським лідерам та названих на їх честь топонімів. Але разом з тим все частіше лунали заклики про деколонізацію. Бо саме за часів Російської Імперії було ліквідовано Запорізьку Січ, запроваджено кріпацтво, проводилась послідовна русифікація України, знищення її мови та культури, здійснювалися спроби асимілювати українців до єдиного російського народу. Саме за часів імперії зародився міф про так звану триєдність російського народу, яким і дотепер люблять спекулювати прихильники російського світу.
«Про необхідність деколонізації заговорили ще під час проведення активної фази декомунізації, – розповіла начальниця Північно-Східного відділу УІНП Марія Тахтаулова. – Часто після знаття шару комуністичних назв проявлялися імперські колоніальні наративи. Зрештою як в колах науковців, так і громадських активістів обговорювалися питання проведення деколонізації. Щоправда, навколо критеріїв точилися жваві дискусії. З початком активної фази російсько-української війни нагальна необхідність проведення деколонізації стала очевидною навіть для тих, хто виступав категорично проти».
За словами експертки, публічний простір наших населених пунктів просто захаращений іменами і подіями, які не мають жодного стосунку до української історії. Починаючи від царів й полководців та закінчуючи численними Пушкіними, Толстими та Горькими.
«РФ не полишала і не приховувала своїх намірів повернути Україну до своєї орбіти після розпаду СРСР. Канали впливу були диверсифіковані. Йдеться про вплив на політичний клас, економіку, адже російський капітал контролював значні активи у банківському, телекомунікаційному, газовому секторах. На розкол українського суспільства працювали агентурні мережі широкого спектру – від комуністичних до клерикальних. Саме у цьому ключі і використовувався як імперський, так і радянський символічний спадок. Тиражувалися наративи про «братні народи», спільну щасливу історію, протиставляючи недолугість, другосортність всього українського, неспроможність українських еліт і загалом влади до створення дієвих інституцій».
Яскравий приклад – сумнозвісна стаття Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Там він співав пісеньку про триєдність російського народу, про те, що Україна – це дітище радянської епохи, що Захід планує перетворити її на плацдарм боротьби з Росією, що країна напряму залежна від західних держав та багато чого іншого. По суті, російський фюрер не сказав нічого оригінального. Але в його словах читачі бачили чіткий меседж: Росія не збирається залишити спроб утримати Україну в межах свого впливу. Адже, на його переконання, має на це «історичне» право.
Звісно, що в плані деколонізації Україні ще належить багато чого зробити. Наприклад, позбавляється пам’ятників особам, які особисто відповідали за поневолення українських земель та насаджування на них російського імперського впливу. Так, в 2019 році в Києві демонтували пам’ятник російському полководцю Олександру Суворову. Цього року подібну процедуру повторила Полтава. І не просто так. Адже такі пам’ятники якраз покликані прославляти міць російської імперії. Зокрема Суворов на українських землях відзначився придушенням Коліївщини, козацько-селянського повстання на Правобережній Україні. Він особисто керував насильницькою депортацією з Криму понад 30 тисяч греків і вірмен, внаслідок чого загинуло близько половини людей. Суворов причетний до винищення частини ногайців. Цей народ у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор’я. Ну а в 1794 році Суворов очолив каральний корпус, який придушив польське повстання.
А як же великі класики?
Але дісталося не тільки царям та полководцям. Так нещодавно відбулися демонтажі пам’ятників Олександру Пушкіну у Тернополі, Ужгороді, Мукачеві та селі Заболотівці Львівської області. Керівник київського метро виступив з ініціативою перейменувати п’ять станцій, серед яких — Площа Льва Толстого. Раніше, коли мова заходила про діячів культури, знаходилися ярі противники подібних заходів. Мовляв, це все визначні письменники та поети, які вплинули на світову літературу. І взагалі, руки геть від культури. Але справа в тому, що то не просто літератори, не просто діячі культури. Адже в свої творах ці люди прославляли імперію, стверджували зверхнє ставлення до інших народів та сприяли створенню російського імперського міфу.
Подібну сторону російської літератури висвітила польсько-американська літературознавиця Ева Томпсон у своїй книзі «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Зокрема вона писала, що такі знакові російські автори, як Олександр Пушкін та Михайло Лермонтов, своєю творчістю формували образ гордої та величної імперії, чиє призначення – панувати над всіма підкореними територіями. За часів цих літераторів Росія активно поневолювала кавказькі народи. А вони в свою чергу просували російське, імперське бачення тогочасних подій. При описі Кавказу Пушкіну і Лермонтову був властивий зверхній підхід такої собі «цивілізованої» людини, яка мандрує дикими та незвіданими землями. Типовий протагоніст їх творів – російський солдат чи офіцер, який стикається з випробуваннями в небезпечному та невдячному краї. У таких творах Росія постає передусім як суворий, але цілком повноправний володар Кавказу.
Спочатку звернемося до «нашего всьо», тобто, Олександра Пушкіна. За словами Томпсон, саме цьому поетові слід «завдячувати» образу мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, який спочатку веде беззмістовну боротьбу з імперією, а згодом таки дозріває до прийняття її правління. За словами дослідниці, Пушкін також став першим успішним автором, який зміг створити художнє формулювання імперської самосвідомості. Для нього російський імперіалізм не мав грубого та брутального обличчя. У нього горда та сильна Росія має повне право керувати «бідними фінами» та іншими поневоленими народами. У Пушкіна скромні російські патріоти чесно виконують свій борг на далекому Кавказі. А от образи підкорених народів зовсім іншими – що у Пушкіна, що у Лермонтова. Чоловіки тут схильні до спалахів люті та боягузтва, а жінки покірні, слухняні та чуттєві.
До речі, про персонажів. Часто в колоніальній літературі жіночі образи подаються як певна «екзотика», яка має розважити головного героя та подарувати йому незабутній досвід. Це добре видно у «Герої нашого часу» Лермонтова. Головний герой Печорін викрадає юну черкеску Беллу та робить своєю бранкою. А дівчина згодом закохується у викрадача. Лермонтов змальовує Беллу як темну та дику дівчину, яка щиро захоплюватися своїм витонченим володарем. Це типовий міф колонізаторів. Буцімто жінки підкорених народів смиренні, покірні й нерозумні на відміну від їх співвітчизниць. Для порівняння дослідниця згадує «Ідіота» Достоєвського. Його героїня Настасія Пилипівна стала жертвою розбещення в юності. Тепер вона щиро ненавидить свого кривдника та не упускає можливості йому помститися. До того ж, автор показує психологічний злам молодої жінки та її душевні страждання. Але Настасія Пилипівна – росіянка. До того ж, належить до вищих прошарків тогочасного суспільства.
Лев Толстой також не відставав від своїх попередників. Як яскравий співець російського імперіалізму, він проявив себе у знаменитому романі «Війна і мир». Толстой створив напрочуд привабливий образ сильної та непохитної імперії, яку населяють прекрасні та достойні люди. За словами Томпсон, Толстой описує велич своєї країни в такий спосіб, щоб відбити бажання будь-якого радикалізму, який міг вдарити по цій величі. Незважаючи на те, що в романі Толстой описує французьке вторгнення, його твір тільки зміцнив міф про імперську невинність Росії і допоміг «легітимізувати» імперські амбіції своєї країни. Наприклад, в романі охоплена війною Східна Європа розглядається як законна російська територія. На думку Толстого, Росія самотужки перемогла Наполеона і саме їй Європа завдячує своїй свободі. За його часів якраз народився міф про Росію-рятівницю, якій інші народи мають бути довіку вдячні. За словами дослідниці, цей міф виявився дуже живучим. Він пережив і Російську імперію, і Радянський союз. Цікаво також те, що дії Наполеона в Європі викликали в Толстого щире обурення. Проте дії тієї ж Росії на Кавказі – ні.
Більш пізні покоління російських літераторів також не відмовились від зверхнього та зневажливого ставлення до інших народів. Наприклад, свого часу великої популярності здобула п’єса Михайла Булгакова «Дні Турбіних», написана за мотивами його ж роману «Біла гвардія». Події твору відбуваються в Києві на рубежі 1918—1919 років. У ньому ніби протиставлялися два світи – російський, до якого належали головні герої, та український, чужий та ворожий як для них самих, так і для самого письменника. Перший був витонченим, інтелігентним, а другий – грубим, примітивним та не вартим жодної поваги. Не дивно, що захоплення п’єсою поділяли не всі. Зокрема український літератор Микола Куліш публічно звинуватив Булгакова у шовінізмі. Але від цього письменнику гірше не стало.
Звісно, ніхто не забороняє читати російських класиків та захоплюватися їхніми творами. Але все ж варто усвідомити, що російська література та російські письменники надто довго та незаслужено ідеалізувалися. Їх називали найвеличнішими, найталановитішими, кожен твір розглядався як невичерпне джерело мудрості, де кожна ідея, кожен меседж потрібно сприймати без будь-якого переосмислення. Але разом з тим було так мало критичного сприйняття як самих літераторів, так і їх творів, так мало звертали увагу і на імперський шовінізм, і на презирливе ставлення до інших нардів, і на прославляння російської зброї та воєнної міці.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут
Вчора українці почули дуже хорошу новину: ЗСУ звільнили селище Руська Лозова від російських окупантів. Саме з цієї місцини росіяни обстрілювали будинки харків’ян. Після звільнення українські військові евакуювали мешканців, яким не пощастило опинитись в заручниках у ворога.
Наразі в селищі окупантів не видно. Але умови там все ще жахливі – немає води, світла, інтернету. Ворог перебив всі комунікації. Та і радіо через раз ловить. Чимало будинків було понівечено та зруйновано. Тому коли в селищі об’явили евакуацію, чимало місцевих мешканців одразу погодилися виїхати зі зруйнованого селища.
«Мій тато живе на Світлій вулиці, – розповів Антон. – Там сильно обстрілювали. Він казав, щоб при першій можливості ми одразу звідти виривалися. Наші хлопці вчора зайшли. Коли сусіди побачили один одного – заплакали. Зв’язку також не було. Раді, що живі. І все. За першої можливості ми пішли звідти пішки».
Непростий шлях він подолав разом з Іриною. До безпечнішого місця довелося добиратися лісами. Автобус, який перевозив біженців, був забитий вщент. А поруч була їх Боня, велика вівчарка. Таку в переноску не сховаєш. Вже в Харкові вона лежала біля ніг господарів та тихо скавчала. Хоча радо приймала пестощі від незнайомців. За словами Ірини, собака все ще в стресі від пережитого.
«Це радість, – сміється Ірина. – Нарешті! Ми довго чекали, щоб вирватися. Ми не могли цього зробити. Нам не давали коридору. Нам давали коридор тільки на Бєлгород. Але на Бєлгород – ми ні! Артобстріли. Всюди бомбили, стріляли. Росіяни ходили по домам з перевірками, забирали все, що подобається. Телефони на вулицях забирали. Атошникам погрожували. Шукали їх».
За словами Антона, за ці два місяці їм довелося натерпітися чимало лих. Окупанти постійно гатили по житловим будинкам. Деяких людей їм таки вдавалося відправити в Бєлгород. Тоді росіяни просто вривалися в їх квартири та жили там. У крадіжках себе не обмежували, забирали все, що сподобалося. Техніку, автомобілі – вони ні в чому собі не відмовляли.
«Мародерили, погрожували, – згадував Антон. – Деяких людей вивозили, змушували копати окопи. П’яних якщо ловили – то їх потім не було видно тиждень. А коли привозили гуманітарку, то ми її вивантажували. Не вони. Батюшку в полон вони брали, церкву також захоплювали. Спочатку обстріли були. Обстріляли, а потім кажуть: «Дивіться, що Україна робить».
Ірині та Ользі також вдалося вирватися. Вони подруги, дружать вже 30 років. Живуть в одному будинку. Жінки тішаться, що вдалося благополучно добратися до міста. Коли дізналися про евакуацію, то все кинули та поїхали з дому. Щоб сісти в автобус, подругам довелося перелазити через зруйнований міст. Його розтрощили ще у перший день вторгнення.
«Ми в жахливому стані, – розповіла Ольга. – Ми ще не можемо відійти від того, що відбувалося в Руській Лозовій. Це почалося 24 лютого. В перші дні все було більш-менш. Але, напевне, останні два тижні – це було жахливо. Зруйновано все. Снаряди летять просто в житлові будинки. Зруйновано все. Всі житлові будинки вибухають, горять».
До цього жінкам доводилося ховатися у підвалі. Окрім постійної загрози життю, вони потерпали від жахливих побутових умов. Не вистачало елементарних зручностей, їжі та води.
«Вибухи, – згадувала Ірина. – Воронки були дуже великі від цих вибухів. Жити в підвалі, якщо з тобою дитина – а в нас було восьмеро дітей – це моторошне видовище. Моторошне! Півтори місяці ми в підвалі жили. Перебіжками звідти вибиралися до квартир, щоб приготувати щось. Ні світла немає, ні води. Добре, що у нас хлопець дістав солярку, качав нам воду. Був генератор і ми могли підзарядити телефони. Бо це був апокаліпсис. Я це так називаю».
Зараз ці люди в Харкові. Стоять зі сумками та пакунками. Частина з них тримає своїх чотирилапих друзів. Хтось з них втомлено присів на бордюр. Хтось ділиться пережитим. Діти бігають серед дорослих, радо спілкуються з оточуючими та просять зробити фото для бабусі. Триває перевірка документів, переселенці потихеньку сідають в авто та автобуси. Кожен прямує до місця свого призначення. Частина з них осяде в Харкові. Тут вже краще житиметься – хоча небезпека, на жаль, ще не минула.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут
Минулого разу психолог та психотерапевт Сергій Угрюм пояснив, як війна впливає на ментальне здоров’я людини. А цього разу він розповість про способи подолання щоденного стресу.
«Звісно, якихось рецептів чи однозначних відповідей тут не існує, – пояснив Сергій Угрюм. – Не буде чарівника, який все змінить помахом чарівної палички. Ніхто не зробить цю роботу за нас. Ми вимушені робити це самостійно. Можливо, зі спеціалістом, з друзями чи близькими. Ми повинні зрозуміти, що людина, про яку потрібно дбати у першу чергу – це ми самі. Розуміти, що відбувається з нами, які у нас потреби, які негативні почуття. Тобто стати для себе такою близькою людиною, яку ми дуже сильно любимо і якій хочемо допомогти».
Щоб краще себе зрозуміти, потрібно встановити діалог із собою. Зокрема ставити такі питання: «Що зі мною відбувається?», «Яка ситуація зараз?», «Як я себе почуваю?», «Що мене бентежить?». А коли потрібно – дати якусь пораду, попіклуватися про себе. Тобто стати для себе людиною, яка може підтримати і допомогти. А от чого не варто робити, так це розчинятися в допомозі оточуючим в намаганні втекти від власних переживань. По-перше, це не буде супер-ефективна допомога. Адже так людина проектуватиме власні проблеми на оточуючих. А по-друге, всі ці почуття рано чи пізно до неї повернуться. Тільки тоді людина вже буде надто виснажена. Це як в літаку: спочатку треба вдягнути маску на себе, а вже потім – на дитину. Потрібно вміти допомагати собі хоча б для того, щоб знаходитись в ресурсному стані. А з нього вже можна допомагати іншим.
Війна руйнує дуже багато зв’язків, зазначає психолог. Навіть між рідними людьми. Тому дуже важливо вибудувати стосунки з близьким оточенням. Ну і не забувати про зв’язки з новими людьми. Це також непогано підтримує у важкі часи. Як розповів Сергій Угрюм, ситуація війни у деяких людей провокує стан розщеплення. Їх мислення стає чорно-білим без жодних відтінків та нюансів. Коли існує тільки однозначно чорне та біле, хороше та погане, правильне та неправильне. А також єдина однозначно правильна точка зору. Такі люди навіть думають, що навколо всі вороги в якомусь сенсі. Тому вони можуть атакувати оточуючих просто тому, що не зійшлися поглядами.
«Також ми повинні формувати зв’язки між нашими діями, – розповів Сергій Угрюм. – Наприклад, ми хочемо знайти нову роботу. Сьогодні ми написали резюме, завтра пошукали вакансії, якось зорієнтуємось на ринку праці. А післязавтра можемо розсилати резюме. Тобто ми робимо такі послідовні дії. А це дуже важливо зараз. Ми починаємо робити зв’язки між різними частинами реальності. Це дуже нам допомагає».
Також важливо усвідомлювати, що в умовах війни у людини інший ресурс. І навіть звичні обов’язки можуть сильно обтяжувати. Тому доречно буде поділити якесь складне завдання на частини. Як вже вищезгаданий пошук роботи, наприклад. А коли навіть невеличкі дії даватимуть якийсь результат, це мотивуватиме рухатись вперед. Навіть якщо людина просто купила сусіду ліки чи зателефонувала друзям. Такі прості дії можуть тримати на плаву. Ну і не варто забувати себе вчасно похвалити – це також допомагає.
Також поширена проблема в умовах війни – це тривога. У тому числі породжена відчуттям невизначеності. Тому психолог радить проаналізувати причини тієї тривоги – чи реальна вона чи, навпаки, трохи надумана? Варто увімкнути критичне мислення і зрозуміти, чи ми дійсно зараз можемо змінити ситуацію. Або наразі цим не варто перейматися. Такий підхід точно полегшить життя.
«Як сказала Скарлет О’Хара: «Я подумаю про це завтра», – зазначив Угрюм. – Тобто це також вміння відстрочити те, на що ми не можемо повипливати. А матимемо змогу через якийсь час. Ми даємо собі право подумати про це пізніше. І піклування про себе, уважне ставлення – це також допомагає впоратися з тривогою та невизначеністю. Потрібно зрозуміти, що ми дійсно не можемо все контролювати. Світ настільки великий, настільки багато в ньому відбувається різних подій».
Варто дозволити собі робити якісь малі кроки. Контролювати те, що в наших силах. І не будувати далекосяжні плани чи намагатися охопити те, що насправді від нас не залежить. Також варто відслідковувати власні почуття та емоції. Наприклад, сум, страх, гнів. І разом з тим не дати їм себе поглинути. Бо з того ж депресивного стану складно вилізти самостійно. А от вміння розрізняти та називати свої почуття, навпаки, дає можливість управляти ними. Також варто обмежувати себе в негативній інформації. Це про ту ситуацію, коли людина тільки прокидається та починає читати новини. І все ніяк не може зупинитися.
«Це падіння в певне переживання, – пояснив Сергій Угрюм. – Тому що ми читаємо, ми переживаємо ці гострі відчуття. Тому треба себе обмежувати в інформації. Так, певний час ми приділяємо увагу тому, щоб зорієнтуватися в подіях. А от присвячувати весь вільний час новинам не варто. Ви знаєте, людина стає залежною від адреналіну. В певний час ми розуміємо, що читання новин стає таким наркотиком. І тепер ми повинні прочитати щось дуже сильне, емоційне, трагічне. Ми стаємо залежними від сильних емоцій, пов’язаних з новинами».
Ще варто потихеньку готувати себе до мирного життя. Не забувати отримувати від чогось задоволення. Наприклад, від їжі, спілкування з друзями, перегляду кіно. Варто розуміти, що зараз люди знаходяться в дуже різних умовах. І це не наша провина, що комусь гірше, що хтось менш захищений. Якщо ми в безпеці, то потрібно це цінувати.
Війна також може оголити певні психологічні проблеми. Як зазначив психолог, у людини є така собі внутрішня деструкція. Певні деструктивні імпульси, які просинаються в умовах війни. Вона може проявитися в тому, що людина вариться в своїх почуттях та нічого не може робити. Або це можуть бути спалахи неконтрольованої агресії. Або ті ж намагання впоратися зі ситуацією за допомогою алкоголю та наркотиків. Такі зловживання також не дадуть порятунку. Тільки зроблять ситуацію ще більш катастрофічною.
«Кожен з нас може зробити хоча б щось невелике, – зазначив Сергій Угрюм. – І не хапатися за якісь великі проекти, які потім не потягне. Ми раціонально та критично оцінюємо свій ресурс, свою ситуацію. І дуже важливо зрозуміти, що кожен з нас унікальний – як в зовнішній, так і внутрішній ситуації включаючи наші ресурси. Тому не раджу дивитися на інших та копіювати їх. Наприклад, сусід їде в сусіднє місто та забирає звідти людей. І я також буду це робити. Ми маємо дати собі чесну відповідь – чи готові до цього? Сліпе копіювання чиєсь поведінки також не сприятиме подоланню ситуації».
Ще важливо встановлювати зв’язки з іншими людьми і толерантно ставитися до оточуючих. І розуміти, що в цій ситуації різні люди по-різному реагують. Варто з повагою, співчуттям та розумінням ставитися до різної поведінки. Бо в кожного своя ситуація, свій ресурс. І нам треба робити так, щоб це розщеплення, ця внутрішня агресія не призвела до того, щоб ми почали нападати на своїх близьких, на друзів. Тут важливо не губити критичного мислення. Не варто сердитися на людей за те, що вони можуть діяти та мислити не так, як ми звикли. Бо так можна втратити близьких. А стосунки зараз потрібно берегти. Навіть якщо це просте спілкування на рівні «як у тебе справи». Бо якщо воно стане регулярним, це також допомагатиме триматися на плаву.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут
Жодні правила ведення війни для росії не писані. Більшість з нас пересвідчилась в цьому за два місяці повномасштабного вторгнення. Масштаб воєнних злочинів російської федерації надзвичайно великий. Як відмічає перший віцепрезидент Української асоціації міжнародного права Микола Гнатовський, це зовсім не ексцеси окремих виконавців. Мова йде про характер ведення війни.
Ми все більше дізнаємося про воєнні злочини росіян. Яких масштабів вони досягли на сьогоднішній день? Наскільки причетна військова та політична верхівка росії до вчинення цих злочинів?
Масштаби нам ще належить зрозуміти. Сьогодні ми володіємо лишень частиною інформації, зокрема зі звільнених українськими військами територій. А також інформацією, яка надходить із місць бойових дій. Але масштаб злочинів надзвичайно великий. Дати йому оцінки можна виходячи суто з тієї статистики, яку наводить Офіс генерального прокурора України. А там йдеться про тисячі епізодів воєнних злочинів. Попередня доповідь, яку підготували експерти так званого московського механізму ОБСЄ теж вказує, що масштаб цих злочинів надзвичайно великий. А це наштовхує на висновки, що то не ексцеси окремих виконавців. Йдеться про певний характер ведення війни. І військове та політичне керівництво держави, як мінімум, про них обізнане.
Якщо воно не надавало прямих наказів вчиняти ці злочини, то принаймні про них знає. І немає жодної інформації, що російська сторона їх хоча б якось розслідує. За майже два місяці цієї фази війни не було такого, щоб вони хоча б когось притягли до відповідальності. А це, згідно до міжнародного права, дає підстави говорити про відповідальність командирів та начальників за вчинення цих злочинів.
Які пункти Міжнародного гуманітарного права росія вже порушила? І яка відповідальність передбачена за вчинення цих злочинів?
Та інформація, яку фіксують міжнародні незалежні експерти і те, про що говорить Генеральний прокурор України – це все належить до воєнних злочинів, визнаних міжнародним правом. Наприклад, той перелік злочинів, які містить стаття восьма Римського статуту міжнародного кримінального суду. Не так багато залишається воєнних злочинів, які ще не вчинені. На жаль. Хоча там десятки окремих складів злочину. Ідеться про порушення основоположних засад Міжнародного гуманітарного права. Таких як заборона військових нападів, скерованих на цивільних осіб та цивільні об’єкти. Йдеться про порушення принципу поваги до поранених, хворих, до цивільного населення, до військовополонених. Тобто їх вбивають, їх катують, їх ґвалтують. А це все належить до найсерйозніших порушень.
Відповідальність існує на двох рівнях: на рівні держави (у даному випадку російської федерації) та на рівні окремих індивідів. Тобто конкретних осіб, які ці злочини вчиняють. Або їхніх командирів, які наказують це робити або толерують вчинення злочинів без будь-яких серйозних заходів впливу на порушників. Відповідальність держави має міжнародно-правовий характер. Вона зводиться до зобов’язання припинити порушення, притягти винних до відповідальності, надати відповідні компенсації жертвам тощо. А відповідальність кримінальна полягає у тому, що винні мусять отримати відповідне покарання. Як правило, у вигляді тюремного ув’язнення та позбавлення волі на достатньо тривалі терміни.
Нещодавно Україна та декілька інших країн визнали, що те, що коїть росія на українських землях, є геноцидом українського народу. Єдине питання – як це можна буде довести ? Якими наразі є очікування від Міжнародного кримінального суду?
Геноцид належить до числа злочинів, пов’язаних з масовим насиллям. Ці злочини так чи інакше мають стосунок до різних звірств, які вчиняються під час збройного конфлікту або інших ситуацій масового насильства. Йдеться про вбивства, винищення людей, завдання серйозних тілесних ушкоджень або серйозної шкоди душевному здоров’ю (як ті ж зґвалтування) тощо. Але у випадку геноциду все це вчиняється з метою повного або часткового знищення певної національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. І заяви Верховної ради, і заяви інших держав світу та окремих політиків сьогодні в основному концентруються довкола наявності в російської федерації плану щодо знищення українців як політичної нації. Тобто знищення як національної групи людей, які належать до українського громадянства. І які разом будують Україну та українське суспільство незалежно від їх етнічного походження, незалежно від того, якою мовою вони спілкуються в своєму приватному житті і яку релігію сповідують.
Тобто доведення геноциду вимагає доведення спеціального геноцидального умислу. У даному випадку – щодо знищення національної групи як такої. І про цей умисел, на жаль, можуть свідчити численні заяви Путіна про те, що українців не існує, що вони нічим не відрізняються від росіян, що українці – це нацисти, яких треба «денацифікувати» і так далі. І також його пропагандистів, які говорять про деукраїнізацію України. Зокрема про заборону українства як такого, заборону української мови і навіть заборону назви «Україна». Так що нищення української мови, пам’яток культури, української історичної спадщини – це все чинники, які також можуть свідчити, що ці вбивства та насильство відбувається саме з таким планом – знищити українців як національну групу.
А це вже повинно доводитись в міжнародних судових установах. Це дуже серйозний склад злочину, який потребує прямого умислу. Причому подвійного. Це прямий умисел вчиняти вбивства та інші акти, спрямовані на знищення групи. Це також прямий умисел знищити групу як таку. Це непросто довести. Питання не в тому, щоб зараз в суді доводити факт вчинення геноциду. А в тому, що коли ми побачили, що це реальна загроза, вжити всіх заходів, щоб запобігти масштабному геноциду. У якому, не дай боже, гинутиме значно більше людей, ніж навіть зараз.
Чи чинила рф аналогічні злочини на території інших країн? І чи понесла за це хоча б якусь відповідальність?
Знаєте, я не берусь це коментувати. Тому що інформація однаково доступна і для вас, і для мене. Російська федерація звинувачується у вчиненні багатьох воєнних злочинів в Сирії. Але це треба доводити. І там вже тривають відповідні міжнародні процеси. Про це варто буде говорити, коли вони завершаться. Хоча процеси достатньо повільні. Звісно, всі пригадують – і не безпідставно – збройні конфлікти на Північному Кавказі. Так звану Першу та Другу чеченські війни. Багато хто порівнює те, що росія чинить з Маріуполем, з тим, як вона поступала з Грозним свого часу. Але, в принципі, відомо, що під час участі в багатьох збройних конфліктах до російської федерації дійсно такі претензії висувалися. І про це говорили. Але я насамперед б концентрувався на тому, що зараз відбувається в Україні.
Яку відповідальність може понести росія за свої злочини на території України? Чи можуть жертви російських воєнних злочинців добитися справедливості? Яку роль тут може відіграти світова спільнота?
Досягнення справедливості – це правосуддя за злочини, які були вчинені під час збройного конфлікту. Це завдання, яке ніколи не буває дуже легким. Воно завжди займає дуже багато часу. Зокрема воєнних злочинців Другої світової ловили і через півстоліття після її завершення. Але, безумовно, такі механізми є. Всі держави зобов’язані притягати до кримінальної відповідальності воєнних злочинців. Воєнні злочини не мають строку давності – і за міжнародним правом, і за національним кримінальним законодавством. І в цьому сенсі ця кримінально-правова складова так чи інакше має бути реалізована. Рано чи пізно.
Якщо відповідальність стосується конкретних осіб – це індивідуалізована відповідальність. Відповідальність російської федерації як держави мусить реалізовуватися іншими країнами – Україною та іншими членами міжнародного співтовариства. Які так чи інакше вважають за необхідне притягти росію до відповідальності за серйозні порушення міжнародного правопорядку. Ця відповідальність матиме насамперед політичний характер. І для цього також існують матеріальні та фінансові механізми. Але, звісно, вони повинні в кожній конкретній ситуації формулюватися відповідно до потреб та обставин. Тому цей процес буде тривалим. Але думаю, що неминучим.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут
Війна – це непересічна ситуація, до якої мало хто був готовий. Чимало людей зараз переживають напрочуд травматичні події, які ще не один рік впливатимуть на їх життя. З тим, як війна відбивається на нашому ментальному здоров’ї, нам допоможе розібратися психолог та психотерапевт Сергій Угрюм.
24 лютого життя мільйонів українців змінилося назавжди. До цього більшість з них ніколи не жила в охоплених війною містах, не чула вий сирен та не ховалася від обстрілів. Для них війна – це незнайома стресова ситуація, яка, на жаль, все ще триває. За словами Сергія Угрюма, у нормальному житті стрес мобілізує сили нашого організму і дозволяє йому впоратися зі складною ситуацією. У такі моменти людина акумулює дуже багато ресурсів, у неї не вистачає часу для негативних емоцій. Але коли небезпека минає, весь цей негатив може охопити її з новою силою.
«В ситуації стресу та небезпеки ми не могли відчувати певні емоції, – розповів Сергій Угрюм. – Тому що нам потрібно було мобілізуватися та діяти. А коли ситуація минула, ми може відчувати дистрес. Ці всі негативні емоції – відчай, страх, депресію, апатію. До того ж ми використали багато власного психічного ресурсу для подолання стресової ситуації. Дуже багато людей, які виїжджають з гарячих точок, вже в безпечному місці починають хворіти. А коли вони жили в умовах, де не було опалення, води, коли ночували при мінусовій температурі – не хворіли. Тому що організм повинен був акумулювати ці ресурси».
Зараз чимало людей стикається з травматичними подіями. Вони так чи інакше залишать негативний відбиток на їх психіці і сформують травму. Травматична подія здатна викликати такий тимчасовий розлад, як гостра стресова реакція. Наприклад, людина почула гучний вибух, хтось помер поруч з нею. Після цього вона знаходиться під дією сильних почуттів, може бути оглушеною чи, навпаки, не знаходити собі місця через паніку. Такий стан може тривати від декількох годин до кількох днів. Якщо так піде далі, то в людини може розвитися гострий стресовий розлад. А це вже певне порушення роботи психіки. Він може тривати десь до місяця.
«Ми можемо відчувати дисоціацію, – пояснив Сергій Угрюм. – Тобто бути відірваними, байдужими, не розуміти, що відбувається, не вміти якось співставити події. Іноді це відчуття дереалізації-деперсоналізації, коли ми не розумуємо, де ми, що відбувається, хто поруч з нами тощо. Іноді виникає реакція уникнення, коли ми просто хочемо сховатися десь і взагалі не чути, не слухати, не розуміти, що відбувається. Тобто повністю закритися від травматичної події. Бо вона надмірно сильна. Може бути таке репереживання, емоційне включення при згадці про травматичну подію. Тобто ми згадуємо про неї і відчуваємо дуже сильні емоції».
Буває так, що гострий стресовий розлад триває більше місяця. А симптоми не знижуються або навіть посилюються чи фіксуються. Здавалося б, людина мала відійти від травматичної події, але натомість продовжує її переживати. Коли психіка не може подолати таку травму, виникає посттравматичний стресовий розлад. Він може тривати від кількох місяців і більше. За словами психолога, в цій ситуації травматична подія здатна втручатися в нормальне життя у вигляді флешбеків. Ось людина вже живе нормальним життям, вона забула про пережите. Але в якісь момент ловить тригери і ситуація повторюється знову. Наприклад, вже в мирному місті людина чує шум літака чи якісь постріли. І ніби повертається в ті дні, коли рятувалася від бомбувань та нальотів. Тобто ситуація в якісь початковій формі вторгається в її психіку. Тут напрочуд важливо звернутися до спеціаліста. Бо самостійно такий розлад подолати неможливо.
«Наочним прикладом ПТСР в кіно може бути перший сезон мінісеріалу «Грішниця» з Джесікою Біл. – розповів Сергій Угрюм. – Головна героїня Кора переживає наслідки травмуючої події, яку вона жодним чином не може згадати. Вона не розуміє, що відбулося в минулому, але в теперішньому відчуває невмотивовані страх та тривогу. Сам фільм починається з демонстрації флешбеку, коли любляча мати та дружина Кора, яка мило відпочиває на пляжі з сином та чоловіком, спілкується з ними та їсть фрукти, раптом встає та без будь-яких зрозумілих причин накидається з ножем на молодого чоловіка з компанії, яка відпочиває поруч. Але свідомість та пам’ять дівчини заблоковані травмуючою подією. Вона не пам’ятає та не розуміє причини свого вчинку».
За словами психолога, ПТСР так і працює. Витіснені спогади раптово повертаються при появі найменшого тригеру. У цьому серіалі, наприклад, то була випадково почута фраза. Під час перегляду глядачі можуть наочно побачити, як травматична подія продовжує діяти зсередини психіки і як раптово та неконтрольовано вона здатна пробиватися назовні. Навіть в ті моменти, коли життя травмованої людини вже повністю стабілізувалося.
«Я хотів би розрізнити поняття «стрес» та «паніка». Стрес – це акумуляція нашого ресурсу. А паніка – це стан, коли ми його не акумулюємо і не можемо цю ситуацію подолати. Це таке хаотичне збудження, яке нас кудись штовхає, але не цілеспрямовано, не сфокусовано. Це непродуктивне функціювання психіки. У паніці ми не можемо приймати рішення, ми не можемо сфокусуватися. А якщо і приймаємо, то вони непродуктивні. Ці рішення навпаки іноді приводять до погіршення ситуації. Тому дуже важливо подолати паніку і перейти до мобілізаційного стану».
Заперечення дозволяє нам зберігати певні ресурси
Звичайно, що війна – це дуже потужний стресовий фактор. І надзвичайно руйнівний. Тому психіка багатьох людей може регресувати і переходити на такі більш примітивні механізми. І один з них – це заперечення. Справа в тому, що навколо відбувається дуже багато чого поганого. І людина в певний момент перестає в це вірити. Вона не хоче усвідомлювати, що це відбувається з нею, що вона в небезпеці, що їй потрібно шукати шляхи самозахисту. Людина бачить, що у сусідський будинок потрапила ракета. Але не хоче вірити, що це може статися з її житлом. За словами психолога, заперечення – досить примітивний механізм. Але необхідний. Бо не дає нашій психіці розвалитися від надпотужних травматичних подій.
«Заперечення дозволяє нам зберігати певні ресурси, – розповів Сергій Угрюм. – Іноді воно дозволяє нам краще мобілізуватися. Наприклад, коли солдат на полі бою заперечує, що може тут та зараз загинути. Тому що якщо він б не заперечував, якщо б він включив таке рефлексивне, критичне мислення, то, звичайно, почав би боятися. А якщо він боїться, якщо він якось вагається, то не зможе максимально мобілізуватися. Бо думає про своє життя. Тому військовий на полі бою в якийсь момент заперечує. І це дозволяє йому бути в ресурсі, бути в максимально мобілізованому стані».
Інший процес, який допомагає боротися з ворогом – це щеплення. Проявляється воно в такому чорно-білому мисленні без жодних відтінків та нюансів. Для людини існує тільки однозначно чорне чи біле, хороше та погане, правильне та неправильне, існують тільки наші та чужі. Для неї існує єдина однозначно правильна точка зору. Під час війни щеплення допомагає людині впоратися з непростою ситуацією. Але у мирному житті їй потрібно буде переходити від чорно-білого мислення до критичного та різнобарвного бачення ситуації. Бо війна колись закінчиться і потрібно бути готовими до мирного існування.
«Інколи в умовах війни людина починає дуже активно щось робити, – розповів Сергій Угрюм. – Вона ховається від своїх почуттів та емоцій та йде в активну діяльність. До вечора чимось займається, кудись біжить, комусь телефонує, комусь допомагає. Тобто вона занурена в певні дії. І дійсно це зараз добре. Тому що багато людей потребують допомоги та активної діяльності».
Здавалося б, все тут чудово. Особливо порівняно з протилежною реакцією, коли людина ніби завмирає та нічого не може робити. Вона просто сидить в отупінні, такому болючому замороженому стані. Але проблема в тому, що за всією цією активністю людина може ховатися від власних почуттів та емоцій. А вони в свою чергу нікуди не зникають. Вони все одно рано чи пізно до неї повернуться. Певний час така активна діяльність допомагає. Але разом з тим вона здатна сильно виснажувати. За словами психолога, якщо без останку віддавати себе роботі чи волонтерству, не щадити себе та свої ресурси, існує реальний ризик дуже сильно виснажитися. Тому не зайвим буде вчасно подбати про себе та своє здоров’я.
Юлія Гуш
Друзі, наша волонтерська група «Намет «ВСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ»» комплексно допомагає як військовим, так і цивільним та їх чотирилапим друзям. На нашому рахунку і допомога необхідними речами, і евакуація мирних мешканців з-під обстрілів. Сам намет встановлено 14 вересня 2014 року на Майдані Свободи. Там він знаходиться і до сьогоднішнього дня. Наш намет пережив величезну кількість подій включно з вибухом російської крилатої ракети. І ми існуємо не тільки як символ, але і як дієва волонтерська група. У нас є власні сторінки в мережах Instagram, Telegram та Facebook. Для забезпечення подальшої нашої діяльності нам потрібна допомога як військовою амуніцією, так і грошима.
Карта гривня
5375 4141 2135 2602
Монобанк
Карта і IBAN доллар
5375418811247535
IBAN: UA413220010000026204326499947
Карта і IBAN євро
5375419907242356
IBAN: UA423220010000026203326495113
Поповнення за посиланням
PayPal
Борис Редін
P.S. Про потреби можна прочитати тут
З першого дня масштабного вторгнення Харків зіткнувся з неймовірними руйнуваннями. Росіяни методично знищують знайоме нам обличчя міста. Страждають як спальні райони та інфраструктурні об’єкти, так й історичні та культурні пам’ятки.
«Вже півтора місяці ворог систематично і безперервно обстрілює наше місто. За офіційними даними зазнали руйнувань понад 1500 будівель. На превеликий жаль, я не бачу поки підстав для оптимізму, що ці руйнування припиняться. Страждає як житловий фонд, так і адміністративні будівлі. Серед них є й пам’ятки архітектури та історії як місцевого, так і національного значення. Зараз важко говорити про масштаби руйнувань. Поза сумнівом, вони значні, а в багатьох випадках непоправні», – розповіла начальниця Північно-Східного відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова.
За словами експертки, значних руйнувань зазнала будівля Харківської ОДА. Ця пам’ятка архітектури місцевого значення була зведена ще у 1951 році. Так само постраждала будівля з аналогічним статусом – Палац Праці. Він спромігся пережити Другу світову війну, але нині без серйозної реставрації чи реконструкції точно не обійдеться. Постраждала і пам’ятка архітектури національного значення – будинок літераторів «Слово». Він був осередком українського літературного відродження наприкінці 20-х років. Але деяким пам’яткам пощастило ще менше. За словами Тахтаулової, місту навряд вдасться зберегти будівлю економічного факультету Каразінського університету. Принаймні її автентичність вже точно втрачено.
«Звісно, місто дуже потерпало від авіаударів та обстрілів. Але якщо мова йде про пам’ятки архітектури, то постраждав глобально, так, щоб його було важко відновити – будинок Масловського на вулиці Свободи. Інші пам’ятки фасади зберегли і проблем з реконструкцією у них не буде. З точки зору того, що мені шкода – це будинок Тамбовцевих по Квітці-Основ’яненко, 11. Його треба реконструювати таким, яким він був у ХІХ столітті. І повернути його двоповерховим, а не триповерховим, як це зробили у радянські часи. Але цього не станеться. Ми вже ж почули, як Терехов висказався про відновлення, що вони вже майже працюють. І хто буде відновлювати Харків? Поліванова? Чечельницький? Так що реконструкція буде у всьому, а не реставрація», – розповів дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов.
Як саме має відповісти Росія за вчиненні руйнування? За словами Марії Тахтаулової, тут варто говорити про комплексну відповідальність окупантів перед Україною, а не лише про відшкодування збитків на відбудову. Історія знає чимало прецедентів, коли на країну-агресора накладалися репарації за вчиненні руйнування. Зараз вже ведуться роботи зі збирання інформації про втрати культурної спадщини. Цим опікуються як урядові організації на кшталт УІНП та МКІП, так і громадські організації й професійні спільноти.
«Порівнюючи руйнування Харкова зараз і під час Другої світової війни, варто пам’ятати, що масштаби Харкова тоді і зараз неспівмірні. Тоді просто не було таких мікрорайонів як Салтівка, Олексіївка, Обрій (Горизонт), що нині зазнають просто катастрофічних руйнувань. Якщо лише акцентувати на центральній частині міста, то так, у Другу світову руйнувань було більше. На мою думку, коли ми говоримо про втрати, йдеться перш за все про життя людей, адже для сотень тисяч харків’ян «чешки» Салтівки чи «хрущівки» ХТЗ – це не про зразки архітектурних шедеврів. Це про домашній затишок. Про життя, яке назавжди поділилось на «до» та «після»», – пояснила Марія Тахтаулова.
Юлія Гуш
Війна не могла знищити все. Люди попри обставини намагаються повернутися до нормального життя. От нещодавно двоє харківських волонтерів вирішили одружитися. Звісно, вони не так уявляли своє весілля. Але щастю це точно не завадило.
Коли війна прийшла у Харків, частина містян була змушена покинути свої домівки. А медики Антон і Настя залишились тут для того, щоб допомагати іншим. В мирному місті Настя була медсестрою в інституті медичної радіології, працювала у відділенні онкотерапії. Антон за фахом стоматолог, до війни тримав свою клініку на Салтівці. А сьогодні вони обидва доставляють ліки у найбільш «проблемні» райони Харкова.
«У перші дні війни, звісно, був ступор і шок. І пару днів ми просто не розуміли, що робити. І чим допомогти. У мене була ідея терміново бігти чи то в тероборону, чи то до ВСУ, чи то у військкомат. Але, чесно кажучи, автомат я востаннє бачив у школі. І, по-моєму, він був дерев’яним. Зброєю зовсім не вмію користуватися. Тому ми прийняли рішення допомагати тим, чим можемо. Допомагати людям, які залишились в місті», – розповів Антон.
Звісно, що приймати у себе пацієнтів вже не виходило. Тому Антон забрав всі інструменти і став лікувати зуби на дому, а Настя ставила уколи та крапельниці. Допомагали вони і пошуком вузьких спеціалістів. Справа в тому, що у людей на фоні стресу загострились старі захворювання. А чимало лікарів виїхало, клініки не працювали. Потім Настя та Антон примкнули до волонтерського штабу. Спочатку вони сортували медикаменти. Потім почалися адресні доставки ліків. Адже залишились достатньо харків’ян, які через стан здоров’я не могли вийти до аптеки.
Раніше Настя та Антон навіть уявити не могли, що саме так виглядатиме весілля. Що замість музики будуть далекі вибухи, а замість красивих декорацій – понівечені будинки. Але вони все одно щасливі, наголошують волонтери. І це головне.
Сьогодні в обох молодят поголені голови. У такі часи це напрочуд зручно, наголошуюсь вони. Настя, наприклад, мала такий імідж ще до війни. Вона голилася для того, щоб підтримати своїх пацієнток, які переймалися через втрату волосся.
«Можливо, це допоможе моїм пацієнтам відчути себе трохи впевненіше у той момент, коли вони гублять волосся під час хіміотерапії. І зрозуміти, що жіноча краса – це не про волосся. І це спрацювало! Ці дівчата, які приходять до мене на хіміотерапію, вони знімають свої перуки, косинки і кажуть: «Настю, ми на тебе дивимося – а ти така гарна! Ми розуміємо, що і ми також гарні». І це дуже дорого коштує», – розповіла Настя.
Подружжя переконане, що любов переможе все. І незважаючи на весь жах, який твориться в Харкові та Україні, все одно там знайдеться місце для любові, доброти і тепла. Волонтерам часто задають питання: чому вони вирішили одружилися в такий час і в такому місці? Але для них це рішення цілком логічне та закономірне. Бо незрозуміло, коли ця війна закінчиться. І не зрозуміло, чи настане завтра.
«Сьогодні ми один одного любимо, сьогодні ми хочемо бути разом. І сьогодні у нас весілля. Дуже хотілося, щоб на нас подивилися ще раз. Ми тут є, ми тут живемо. І навіть тут є місце для любові, для сім’ї, для майбутнього, для віри, для надії. Ми тут будемо до кінця, до самої перемоги. Ми нікуди не поїдемо. Ми будемо продовжувати допомагати мешканцям, які залишились в місті», – наголосив Антон.
Юлія Гуш
У мирному Харкові доцентка Карина Москаленко викладала в Каразінській школі бізнесу, а у вільний час волонтерила. Так би тривало надалі, але 24 лютого Росія напала вже і на її місто.
Всього за тиждень росіяни знищили її будинок, кафедру та звичний ритм життя. Але Карина, як і багато інших харків’ян, не стала здаватися. Ми зустрілися з нею в центрі міста поруч з напівзруйнованою будівлею. Там якраз знаходилася та школа бізнесу, де волонтерка донедавна працювала.
«4-5 березня було перше бомбардування нашого університету. Почалась пожежа. Наша будівля горіла. Після цього в різні дні ще буквально 2-3 рази ракети влучали в наш корпус. Ось ви бачите, що залишилось? Там, якщо так подивитися, знаходиться мій кабінет, де я колись працювала», – розповіла Карина.
Після перших бомбардувань викладачі вишу одразу зв’язалися зі студентами: сповіщали їх про військові дії, розповідали про бомбосховища, питали, кому з них потрібна допомога. А з 28 березня стали повертатися до своєї безпосередньої роботи. Звісно, що всі лекції проходять дистанційно. За словами Карини, її факультет вельми прогресивний. Тому студентам достатньо зайти в мережу та отримати доступ до лекцій, практичних завдань та презентацій.
«Ми працюємо з телефону. У мене немає будинку, його розбомбили. У мене залишився тільки телефон. Отже я можу зайти в «Мудл», дати завдання студентам. Я можу провести повноцінно лекцію. Але так як зараз я живу на дачі в передмісті, мені потрібно знайти інтернет. Потрібно підніматися кудись вище. Ось так ми будемо працювати», – розповіла Карина.
На ходу вискакую з машини і бачу, що мій будинок горить
Потім Карина відвела нас вже до свого будинку. Вона розповіла, як в ніч з 6 на 7 березня окупант залишив її без житла. У перший день війни Карина переїхала до батьків, де було безпечніше. І правильно зробила. Адже вранці волонтерка дізналася, що росіяни бомбили центр Харкова. Дісталося і її будинку.
«Зранку з батьком поїхали до мого будинку. Я кажу: «Тату, я бачу свій дім, він цілий». Потім під’їжджаємо ближче, я кажу: «Тату, щось горить!». І я вже на ходу вискакую з машини і бачу, що мій будинок горить, що мій будинок розбомбили, що від моєї квартири нічого не залишилось. Знаєте, я такі кадри бачила тільки у фільмах. Я кричала. Я плакала. Я ридала. Я коли це побачила, то просто впала на землю», – згадувала вона.
Але тим, хто залишився в будинку, пощастило менше. Коли почалася атака, сусіди спустилася до підвалу. Бомба впала приблизно в метрі від будинку, пішла вибухова хвиля. Будівля загорілася, а підвал, де ховалися люди, засипало. На щастя, рятувальники прибули вчасно. Вони і визволили сусідів з цієї пастки.
Нині Карина може спокійно піднятися до своєї квартири. Щоправда, це вже далеко не та затишна оселя, якою вона була раніше. Вся квартира лежить в руїнах, частина стін зруйнована, а через проломлену стелю видно небо. Карина згадувала, як вперше сюди переїхала. Там був поганий ремонт та вкрай допотопні меблі. Єдине, що їй сподобалось – це старе раритетне дзеркало у важкій дерев’яній рамі. Його Карина залишила висіти в тамбурі. На диво, дзеркало змогло пережити бомбардування.
«Бачите, як всюди розкидані пазли? У мене є двоюрідна сестра, Ліна. У неї є дві рідні сестрички. Маленькі. І раз я вже доросла, мені 32 роки, я пазли не збираю. І я кажу їй: «Візьми своїм сестричкам». Вона обіцяла приїхати 25 числа. Збиралися піти погуляти. Як бачите, вже не погуляли. Та і пазли вже не зберемо», – розповіла Карина.
Ми стали настільки згуртованими, у нас такий бойовий настрій
Зараз Карина продовжує займатися волонтерством. Але вже з поправкою на воєнні часи. Вона з батьком допомагає і українським військовим, і військовому госпіталю, і мирним мешканцям. Така справа, до речі, для них не нова.
«Ще в мирні часи ми допомагали дитячим будинкам, тваринам, збирали речі для літніх людей. Але коли переїхали до Покотилівки, де знаходиться наша дача, ми побачили, що магазини не працюють. Там взагалі дуже мало магазинів. Продуктів немає. Гуманітарку доставляють до центру, а ми знаходимось на окраїні. Туди її майже не завозять», – розповіла волонтерка.
І з цим потрібно було щось робити. Спочатку вони роздавали місцевим хліб та «Мівіну». Потім «Мівіна» закінчилась і почали давати тільки хліб. А згодом роздачі відбувалися раз на два дні. Проблему з ресурсами потрібно було якось вирішувати. Так після низки дзвінків волонтери знайшли небайдужих людей у Дніпрі. Вони тепер збирають пакунки з їжею, питною водою та ліками. А Карина з батьком все забирають та відвозять тим, хто цього потребує.
«З Харкова ми також перевозимо безпритульних тваринок. Бо дуже багато жителів Дніпра хочуть взяти їх. А на минулому тижні ми перевозили двох чихуахуа. Маленькі такі, голодні, дуже худі, схвильовані. Але вони знайшли своїх родину», – згадує Карина.
Наразі прості жителі сильно потребують їжі, зазначає вона. Бо не у всіх людей є можливість працювати. А гроші мають тенденцію закінчуватися. Також людям потрібні ліки. Їх Карина закуповує у Дніпрі. Але на момент нашої розмови це було не такою простою задачею. Бо не у всіх аптеках можна було знайти необхідне. Подекуди доводилось оббігти всім аптек. У військових свої потреби: їм завжди потрібні берці, тактичні рукавиці, бронежилети та каски.
«Знаєте, так цікаво спостерігати за містом, в якому немає військових дій. Люди дуже схвильовані. Багато магазинів не працює, багато виробництв не працює. Але я не розумію чому. У нас зараз відбувається крах економіки. Всім містам, в яких немає військових дій, потрібно працювати, виходити на роботу, якось піднімати нашу економіку. Такі міста, як Харків, Київ, Маріуполь та багато інших – вони не можуть зараз нічого робити. Ми не можемо працювати. Тому іншим містам потрібно якось це робити», – розповіла Карина.
Після перемоги волонтерка планує повернутися додому. За її словами, кожного дня вона не може думати про щось інше. Карина хоче відбудувати своє житло, знов прийти на роботу та просто жити в мирі. За кордон чи просто в інше місто переїжджати не планує, хоча чимало її друзів так вчинили. Бо її дім – тут, у Харкові.
«Знаєте, ми стали настільки згуртованими, у нас такий бойовий настрій! Ми молимось, щоб закінчилася війна. Ми дуже хочемо, щоб вона закінчилась. Ми дуже хочемо вийти на вулицю і починати розбирати ось ці завали. Починати відбудовувати наш університет. Почати розбирати та відбудовувати мій будинок та будинки інших мешканців міста», – наголошує Карина.
Юлія Гуш